Соня Рашкован – 20-річна українка, яка у дванадцять років переїхала з України до США. Нині здобуває освіту в Університеті Брауна (Ліга плюща) на програмі “соціокультурна антропологія” і паралельно досліджує, як штучний інтелект змінює споживання інформації. Працює в Digital Scholarship Lab при бібліотеці свого університету, де допомагає науковцям поєднувати гуманітарні проєкти з цифровими технологіями. Її професійні інтереси охоплюють інформаційну грамотність, антропологію і вплив Штучного Інтелекту на суспільство. В розмові із співзасновником книжкової премії KBU AWARDS Дмитром Лаппо вона ділиться своїм досвідом читання, розповідає як пройшла шлях від “одиниці” за читання до закоханості в книги і розробки власної системи “перечитування” улюблених книжок.
Це – перша частина бесіди. В наступних Соня і Дмитро піднімуть теми: якими можуть бути сучасні бібліотеки, чому книги – культурні дипломати, як ШІ змінює правила споживання та продукування інформації та чому тілесний досвід і емпатія є важливими опорами в світі, зачарованому можливостями ШІ.
Соня Рашкован. Фото з особистого архіву
Дмитро: Мене, як і вашого батька, хвилює питання: як заохотити молодь більше читати й перейти від культури споживання до культури творення?
Соня: У мене перелом ставлення до читання відбувся десь у десять–одинадцять років. Нині я навчаюся в Університеті Брауна (Ліга плюща) і досліджую “діджітал антропологію”: як люди живуть і описують свій досвід, особливо в онлайн просторах і за домогою цифрових техногій. Закохалася в цю тему саме через книжки. Паралельно вивчаю штучний інтелект: мене цікавить, як ми споживаємо інформацію, коли вона надходить із багатьох, зокрема машинних джерел, як ця інформація впливає на суспільство та культуру, і як це суспільство може іноді захищатися від шкідливої інформації
І якраз ця тема “споживання” інформації та книг окремо, на мій погляд, є однією з причин, чому я не читала в початковій школі. У школі була чітка програма: треба прочитати і все. Ніхто не питав, чи це надихає, чи резонує, чи взагалі цікаво, а я вже з дитинства чинила опір такому типу насильства. Тому і не читала. Це був варіант опору.
Дмитро: Тобто програма вам не підходила. Вона була… якась чужа?
Соня: Взагалі не моя. Я навчалась у школі в Києві, і вже в першому класі ми читали Лермонтова. Нам розповідали: ось бачите, людина була на Кавказі, описувала його. А я сиділа і не розуміла, що то взагалі за світ і навіщо мені про нього знати. А ще це була поезія, яку я взагалі в 6-7 років не могла зрозуміти. І це мене ще більше відштовхувало.
Потім дали читати “Пригоди Тома Сойєра”. Це вже була не поезія, але емоційно ця книга все одно була мені не близька: якась історія хлопчика в американському селі.
Дмитро: Мабуть, дівчинці складно знайти себе в історії Тома Сойєра?
Соня: Так.
Дмитро: Ваше покоління стоїть на “зламі”: змінюється те, як люди взаємодіють зі світом. Читання для мене – водорозділ. Хто не читає, поступово з креатора перетворюється на споживача і, коли більшість праці виконуватимуть роботи, йому залишаться фіксований дохід і функція споживання. Читання ж як квиток у частину людства, що творитиме.
І мене дивує парадокс: багато молодих узагалі не читають, але є креативними. Тож перше запитання до вас: як так сталося, що ви читаєте так багато? Це справді круто.
Соня: Я б почала з того, що читання довгий час було досить конфронтаційною темою в нашій родині. Бо мої батьки завжди читали. Для них це був один із головних способів пізнання. Вони обидва виросли в Одесі і казали, що коли дивилися на порт, то розуміли: там, за обрієм, є невідомий їм світ. І тому відкривали книги – того ж Жуля Верна або Сабатіні та Дюма – щоб той світ уявити.
Але зі мною це не спрацьовувало. У нас була велика домашня бібліотека, у мого дідуся ще більша. Але ті книги в більшості були пригодницькі, або класика, мемуари, літпам’ятники. Зі мною вони взагалі не резонували. І це була проблема. Я не любила читати, а мене змушували. Змушували читати те, що читали самі в дитинстві, а мені це не було цікавим.
Я досі пам’ятаю свою першу “одиницю” в школі – за читання “Пригоди Тома Сойєра”. Я знаю перші сторінки цієї книжки напам’ять, бо далі себе так і не змогла змусити читати. Просто фізично не могла просунутися.
Дім-музей Марка Твена. Фото з сімейного архіву сім’ї Рашкован
Дмитро: І коли все змінилося?
Соня: Десь у четвертому-п’ятому класі я зайшла в книжковий магазин біля Шевченківського університету. Побачила там книгу “Я – Малала”, взяла її і почала читати. І до вечора вже закінчила. Це був перший раз, коли я зрозуміла слова батьків, що читання відкриває інший світ.
Мене надихнув досвід пізнання, який відкривається через книжки. Я зрозуміла: YouTube, фільми чи подорожі – а я на той момент вже чимало побачила завдяки батькам – не дають доступу до певних досвідів. Наприклад, життя мусульманської дівчинки під талібами. Навіть якби я поїхала до Пакистану, я все одно не побачила б того, про що вона розповідала у своїй книжці зсередини, через її емоції, її погляд.
І це стало для мене таким сильним відкриттям, що наступного дня я прийшла в школу вже з новим інтересом до всього навчання.
Історія Малали мене “включила”.
Натомість історія залучення до читання мого брата геть інша. Він почав читати як тільки навчився. Тобто одразу взявся за книжки.
Соня і Саша, 2016 рік. Фото з сімейного архіву сім’ї Рашкован
Дмитро: Скільки йому зараз?
Соня: Чотирнадцять. І він почав читати ще в п’ять-шість років. Як тільки навчився читати.
Дмитро: Це моя історія: мама в п’ять років просто сказала: читай сам, не відволікай мене. І я почав читати.
Соня: У нас з братом був різний досвід розпочинання читання. Він переїхав до Америки ще малим, йому було 6 років. І батьки купували вже там книжки, які йому були цікаві.
В Америці зовсім інший підхід до дитячих книг. Там є класифікація книжок за рівнем лексики: наприклад, є категорія “від 300 до 500 слів”. Плюс книжки поділені по класах. В першому класі діти читають книги, адаптовані до їхнього віку, рівня знань і зацікавленостей. Це адаптоване читання. Існує багато продуктивних авторів, які пишуть серії по сто книжок для дітей. Але ці книги можуть бути по 30-40 сторінок.
І мої батьки просто читали братові такі книжки на ніч. Спочатку речення англійською, потім перекладали, бо він лише вивчав мову. Потім абзац англійською і переклад. І нарешті він якось сказав – годі перекладати, я і так вже розумію. Це сталося десь за 8-9 місяців після того, як він переїхав. Але варто розуміти, що читали йому на ніч кожен день.
Цей поступовий процес в Штатах дуже допомагає: кожен наступний крок ніби відкриває новий рівень, а книжки ростуть разом із дитиною. Таке навчання було послідовним, комфортним і цікавим для нього.
Пам’ятаю, як Саші дуже подобалась серія “Magic Tree House” – про хлопчика і дівчинку, які жили в будиночку на дереві. Вони тікали туди від батьків, і щоразу потрапляли у нові часи чи місця. Йому було цікаво, він їх буквально “ковтав”. І себе він асоціював з тими дітьми, тому що книжки дійсно були по віку, на перший клас, для 6-річних дітей, яким був Саша. Далі були книжки для другого класу.
І вже в 4–5 класі він сам прочитав серію книг про Гаррі Поттера. Одну книгу він читав за три дні… Але зараз йому 14 і це складний вік, коли раптом ніби зникає література, яка справді відповідає віку. Батько, наприклад, приносить йому Джека Лондона, а Саша каже: “Ні”. Пару років тому тато намагався йому читати Жюля Верна “Таємничий острів”, казав, що це була його улюблена книжка цього віку, а Саша взагалі не міг зрозуміти, що в ній цікавого.
Торт на 9-річчя Саші. Фото з сімейного архіву сім’ї Рашкован
Дмитро: Знайома проблема. Для пасинка і старшого сина в цьому віці поштовхом до читання більш серйозних книг ніж комікси стала “Дюна”. Вона підняла їх на інший рівень. Вони буквально “заселились” у цей світ. І почали сприймати великі тексти як вхід у нові світи. Тобто книжка стала порталом.
А от для наймолодшого це не спрацювало. Йому 17, не читає зовсім. Цікавиться програмуванням, споживає інформацію через YouTube і TikTok. І це викликає в мене багато питань. Бо, з одного боку, він креативний: у вільний час не просто грається, а щось пише, програмує. А з іншого – без читання… Я не знаю, як він далі буде розвиватися. Тож у мене до вас питання: що вам дало читання?
Соня: Зараз я читаю з трьох основних причин. По-перше, це задоволення. І, мабуть, це найскладніше пояснити тим, хто не читає. Я можу відкрити книгу і зануритися повністю. Просто через естетичне задоволення.
Є моменти, коли я читаю, і текст повністю мене поглинає. Наприклад, я дуже люблю британську письменницю Вірджинію Вулф. Її роман “Хвилі” один із моїх улюблених. Вулф має унікальний стиль письма: вона пише внутрішні монологи, але не пояснює де чий. Ти просто читаєш потік думок і маєш сам уловити, де починається одна людина, а де інша. І це відбувається хвилями, як музика. Вони наче переливаються одне в одного. Це дуже естетичне і водночас емоційно глибоке читання.
Сама структура “Хвиль” Вулф теж цікава. Книга поділена на кілька періодів життя. На початку це друзі в дитинстві, потім, коли вони всі роз’їжджаються в університети, потім – зустрічаються після навчання, і далі вже доросле життя, старість.
Соня і Саша, 2018 рік, Вашингтон. Фото з сімейного архіву сім’ї Рашкован
Чесно скажу: я прочитала лише до того моменту, який відповідає моєму досвіду. Зараз я на стадії друзів, які роз’їхались по університетах. Як тільки доходжу до наступної частини, все стає якоюсь бурею літер, я просто не розумію, про що вона пише. Але ці перші два розділи – вони для мене абсолютно про мене.
Є, наприклад, один персонаж, який їде вивчати щось супер елітарне. І ще до університету розповідає всім, який він розумний. У мене є такий знайомий! І я вже чула ті ж самі фрази, як в книжці, тільки в реальному житті вони сказані менш красиво.
По-друге, заради досвіду. Бо в світі є безліч досвідів, яких я ніколи не матиму. Я народилася в хорошій родині, у безпечному соціально-економічному контексті. Але мені цікаво, не тільки як майбутньому антропологу, а просто, як українській дівчині: як живуть інші люди? І справді, коли я трошки готувалася до нашої розмови, то читала дослідження про покоління зумерів (народжені в 1990-2010 роках – прим. ред.) і більше 50% з них обирають книжки саме через бажання зрозуміти інший досвід, інші життя. Це дуже важливо.
Однією з таких книг для мене стала “Кімната Джованні” (роман американського письменника Джеймса Болдвіна, написаний 1956 року – прим. ред.). Я прочитала її цього літа буквально за три години, поки подруга щось друкувала поруч. Це історія гомосексуального чоловіка в Парижі. Книжка така глибока, така емоційна, що я просто не могла відірватися.
Важливо відмітити, що сам Болдвін був темношкірим геєм і також жив в Парижі велику частину життя, але я читала і думала: як хтось може настільки точно писати? Це те, чого я не чула на уроках літератури – відчуття есенції буття людиною. Коли читаєш про щось зовсім інше, але раптом впізнаєш себе.
Емпатія часто приходить саме через книжку. Ти йдеш у текст і стаєш, умовно, гомосексуальним чоловіком у Парижі. І все в нього інше. А потім читаєш про його почуття, закоханість, сумніви і думаєш: а може, фраза “всі люблять” справді правдива? Це з одного боку відкриває інший світ, але цей світ резонує з тобою. В таких книжках я завжди згадую своїх батьків, які розказували мені про свої відчуття та переживання від читання. Читаючи цю книжку, я також відчувала запах круасанів в Парижі. І це круто.
І по-третє, я читаю для інформації. На жаль, в університеті зараз більшість мого читання саме утилітарне. Бо, як би нам не хотілося, багато знань досі не діджиталізовані. Їх просто немає у вигляді зручних онлайн-статей. Іноді єдиний спосіб щось зрозуміти – прочитати повноцінну книжку.
Плюс у мене є така звичка: перечитувати улюблених авторів. У мене є ціла концепція: я перечитую книжки на різних етапах життя, щоб побачити, як змінилося моє сприйняття. І підкреслюю різними кольорами, залежно від періоду, коли читаю. Щоб буквально бачити, що в мені відгукувалось раніше, а що – тепер.
Дмитро: Цікавий і креативний підхід, я до такого не додумався.
Соня: Одна з таких книжок – “Під скляним ковпаком” Сільвії Плат, американська класика ХХ століття. Це історія про дівчину, яка приїжджає до Нью-Йорку на стажування в відомому журналі. На початку вона амбітна, красива, впевнена. Але до кінця стажування з нею стається щось погане. Не хочу спойлерити, але це дуже сильна історія.
У певні моменти поганого настрою ти читаєш її й думаєш: так, я з тобою, Естер. В інший момент розумієш, що, мабуть, краще було би піти до психолога, ніж шлятися по барам Нью-Йорку. А ще пізніше читаєш її вже як естетичний, глибоко літературний досвід. Бо вона написана дуже красиво.
Також я час від часу перечитую Селінджера “Над прірвою у житі”. Пам’ятаю, як вперше прочитала її влітку після шостого класу. Я настільки відчула Холдена! Я тоді навчалась в центральній школі Києва і читаючи про те, як він, 15-річний, сидить в барі з проститутками, я чомусь думала: я так розумію цей його спротив. Віскі, ром, якісь спроби дорослого життя… Не знаю, чому, але в 12-13 років мені це здавалося таким близьким.
Соня, 13 років, 2016 рік. Фото з сімейного архіву сім’ї Рашкован
А потім я перечитала цю книжку в 10 класі для шкільної програми і подумала: “Боже, який же він ідіот!”. Жодної емпатії чи впізнання! Хотілось спитати автора: навіщо було писати ці 200 сторінок?
У 12 класі, коли в моєму житті вже все було стабільно, і я вже знала до якого університету вступаю, перечитала ще раз. І тоді просто розплакалась. Бо нарешті з’явилась емпатія і до Холдена, і до себе в тому віці. Я побачила всі ці версії себе, через які проходила.
Навіть фінальну роботу з англійської я писала про три прочитання “Над прірвою у житі”. Про те, як змінювалося моє сприйняття книги в трьох прочитаннях. Це була глибока рефлексія. Взагалі читати книжки для рефлексії це теж дуже важливо.
А ще мені здається, що одна з важливих речей, які дає книжка це навчитися перегортати сторінку. У прямому сенсі. Я знаю, це звучить трохи поетично, але є щось дуже важливе у тому моменті, коли сторінка закінчується, а речення – ні. І ти маєш, мусиш перегорнути сторінку і дізнатися чим закінчується думка. Сам акт перегортання сторінки ніби простий, але глибокий.
Дмитро: Бо книжка – ментальна річ, а перегортання – фізична дія. Перехід зі світу ідей у реальний світ.
Соня: І коли ти вирішив прочитати 10 сторінок, а речення обірвалося наприкінці останньої сторінки, а ти думаєш: “Дізнаюсь завтра”. Ти втрачаєш зміст.
До речі, професори, в яких я навчаюся, може, трохи старомодні, але на рівні методології чудово розуміють цей процес. Вони знають, що означає зробити наступний крок у пошуку.
Вони вчать нас: якщо ти в тексті бачиш цікаву цитату, і до неї є посилання, то маєш піти в кінець книжки, знайти джерело, знайти цю книжку і почати її читати. Це рух від одного знання до іншого. І це дуже книжковий тип мислення, в якому фізичний жест іде пліч-о-пліч із інтелектуальною цікавістю.
Дмитро: В моєму дитинстві була така установка: якщо читаєш і бачиш слово, сенс якого не зрозумілий, мусиш обов’язково його дізнатися. Відкриваєш словник, або хоча б енциклопедію. Бо якщо не розумієш, що читаєш, то що тоді ти читаєш?
Соня: Так. Хоча сучасне покоління працює з цим інакше. Мій брат не йде до словника, він відкриває dictionary.com на телефоні. І я не впевнена, що це гірше. Я не вірю, що ми зможемо переконати людину, яка виросла з телефоном у руках, іти в бібліотеку й шукати значення слова в паперовому словнику. Це вже зовсім інший тип сприйняття. Але сам факт того, що він шукає вже важливий. І це також читання. Просто інше. Бо коли ти почув або побачив нове слово, нічого не зрозумів і просто пішов далі, не зупинившись, оце справді погано.
Дмитро: Бо ти не розвинувся. І от такі маленькі пропущені “незрозумілості” накопичуються.
Для мене це взагалі відкриття із нашої розмови. Я тепер навіть інакше формулюю які навички дає читання: є дієвість, є здатність завершувати, починати, відпускати, відкривати нове. Але ще важливіше – вміння зупинитися й відрефлексувати. І книжка також цьому вчить: ти в сюжеті, як у потоці, а потім – стоп, рефлексія, подумати, переосмислити. І тоді вже читати далі. Це важлива навичка.
Соня: Так, і от ще одна річ, про яку варто говорити, особливо з людьми, які не читають або кажуть, що “не люблять читати”: немає правильного способу читання. Немає єдиної “правильної книжки”. Наприклад, мій тато дуже любить книжку “Біліє парус одинокий” Валентина Катаєва. І вона починається з художнього опису Одеси “яка перед тобою”.
Але не кожна людина може і хоче в кожному своєму стані читати кілька сторінок опису. І це нормально.
Бувають періоди, коли немає ні кайфу, ні ресурсу. Буває поганий день, буває поганий рік. І немає жодної “обов’язкової” книжки, яку потрібно прямо зараз прочитати від першої до останньої сторінки. У мене часто буває, що я бачу великий абзац і просто проходжу його по діагоналі. Тому що іноді немає часу “лежати у ванні з красивою мовою“. Іноді треба просто знайти сенс, почути фльор, витягти факт і йти далі. А іноді навпаки, хочеться тут і зараз лишитися в мові, у ритмі, у тексті.
І мені здається, тут є ще одна важлива річ: школа досі влаштована під якусь уявну умовно “нейротипову” дитину. Тому що питання в тесті по книжці типу: “Якого саме зеленого кольору була травичка в сцені, яку описує автор?” – не для всіх. І навіть не для найрозумніших.
Натомість, коли тебе просять написати есе “що ти виніс із цієї книжки” – тоді починається справжнє мислення. І так, учитель отримає 30 абсолютно різних відповідей. Бо хтось, коли читає, бачить усе: і квіточки, і білий парус, і думає: вау, як красиво! А хтось уже проскочив 20 сторінок описів, бо хоче швидше до сюжету. І це теж окей. Я вважаю, що немає правильного способу читати.
Наступне: діти різного віку потребують різних книг. І не варто сподіватися, що знайдеться якийсь “унікум”, який у п’ять років сам знайде Гаррі Поттера, прочитає всю серію і стане читачем на все життя. Це не так працює. Діти люблять картинки. Діти люблять яскраве. Я щиро тішуся, що зараз в Україні друкуються чудові книжки: ілюстровані, якісні, яскраві. Але читання – це перш за все рутина. Щось, що вбудоване в щоденне життя.
Соня і Саша, 2012 рік. Фото з сімейного архіву сім’ї Рашкован
Є діти, які ніколи не відчують любові до книжок, навіть до найкрасивіших. І це окей, не всі мусять мати цей досвід. Але навіть для них це може стати м’язом, який треба і можливо натренувати.
Наприклад, зараз у мого молодшого брата телефон заряджається на першому поверсі, а він спить на другому. І коли він лягає спати, тато вмикає йому аудіокнижки. І він засинає під історії. Це вже не читання в класичному сенсі, але це рутина, яка щодня дає йому досвід з книжок.
Дмитро: Тобто “м’яз читання” можна прокачувати, якщо вбудувати читання в свою щоденну рутину.
Соня: У мене є друг, який читає книжку щотижня. Я якось спитала його: “Як ти це робиш?” А він каже: у дитинстві в нього було безсоння і мама просто почала давати йому книжки перед сном, щоб він засинав. І з того часу він звик, досі перед сном читає. Це стало частиною його життя. І мене це надихає. Бо рутина – це не щось велике чи важке. Це маленьке “перед сном”. Це нормально. Це звично. Це – частина життя.
В наступній частині розмова піде про сучасні бібліотеки-хаби і важливу роль книг, які створюють тяглість між поколіннями і виконують роль дипломатів, що представляють за кордоном інтереси України.
