Здавалося б, наше життя зараз крутиться навколо війни, ми живемо цим – хтось більше, хтось зовсім трохи. Але оминути війну чи ігнорувати її нині не можливо. Тим паче, коли воює твоя близька людина. Будь-яка сильна емоція, а їх на фронті точно вистачає, потребує осмислення та виплеску. З такого виру часто народжуються мемуари та бойові щоденники. Із 2022 року до війська долучилися люди зовсім різних світів: і не факт, що ще колись в одному колективі зібралися б вчитель, айтівець, механік, агроном та мільйонер і що вони разом працюватимуть над однією справою з величезним ризиком. Українці отримали неймовірний досвід, якого точно не хочеться, але він таки є. Цей досвід приносить краще розуміння людей, себе, але й проблем додає чимало. Та хіба можна краще зрозуміти іншу особистість, ніж через написане. Але як не загубитися у потоці військової літератури, як відшукати, що найкраще передасть чужий досвід і дозволить відчути те саме? Коли не знаєш, як це зробити, то спитай у фахівця. Тож я пішов до Ганни Скоріної – книжкової оглядачки, незалежної дослідниці ветеранської літератури та книжок про російсько-українську війну. Їй ця тема дуже близька, адже самій доводилося шукати відповіді як зрозуміти свого чоловіка-військового у книгах побратимів.
— Ганно, якщо людина не військова, але хоче почати читати книжки про війну, з чого їй стартувати?
— Я завжди дивлюся не тільки на «книжки про війну», а передусім на саму людину. Окрім війни, у нас же є улюблені жанри: хтось читає фантастику, хтось мелодрами, хтось есеїстику чи нонфікшн. І дуже важливо спиратися саме на ці вподобання. Якщо ви в мирному житті любите фантастику, то чому б не почати з фантастики про війну? Наприклад, є книга Мії Марченко та Катерини Пекур «Діти вогненного часу». Вона чудово написана: там і реальний Київ часів повномасштабної війни, і фантастичне Завокзалля міста, яке теж страждає від війни. Для людини, яка боїться воєнної теми, але любить фантастику, це дуже м’який вхід.
Якщо ж людина тяжіє до драм і мелодрам, я раджу звернути увагу на книжки Світлани Талан. Вона пише «класичну» українську мелодраму на основі власного досвіду і історій, які їй розповідають. У неї багато книжок про війну, їх можна знайти у видавництв КСД або на її сторінці.
Для вимогливого читача, який хоче відразу «сильну» прозу, є автори на кшталт Артема Чеха (його книжки «Гра в перевдягання» і «Точка нуль») чи Віктора Янкевича («Я не забуду»). Це вже тексти людей з великим письменницьким досвідом: художньо сильні, подекуди есеїстичні, але при цьому дуже чесні. А далі вже можна копати глибше – до книжок військових, які мало відомі й виходять маленькими накладами, часто за власний кошт, їх треба буквально вишукувати в соцмережах. Там іноді менше письменницької майстерності, зате – абсолютно чисті емоції. Ти читаєш і розумієш, що людина просто записала все, що наболіло і що вона пережила.
Тож починати, як на мене, варто з того, що ви любите в цивільному житті: фантастика, мелодрама, есеїстика, нонфікшн, сучасна проза – просто знайти в цих жанрах книжку про війну.
— Ми вже одинадцятий рік живемо у стані російсько-української війни. Ви кажете, що багато книжок доводиться буквально вишукувати, бо наклади невеликі. Про що це свідчить? Люди не готові читати про війну?
— До повномасштабного вторгнення війна для більшості була десь далеко. Десь там, на Донбасі. Багато хто вважав: це не про мене, це мене не стосується. Тому читати про це було необов’язковою опцією.
А от після 24 лютого ситуація змінилася. Люди живуть у війні прямо тут і зараз. Частина просто хоче відволіктися й не читати про війну взагалі. Частина боїться ретравматизації. Їх теж можна зрозуміти: нервова система у всіх на межі. У мене є тільки один контраргумент. Нам все одно доведеться жити поруч із тими, хто повертається з фронту. Вони будуть приїжджати у відпустки, звільнятися з армії, повертатися додому. І нам треба їх розуміти. Треба знати, які питання краще не ставити, що може тригернути, чому людина «не така, як раніше». Часто військові не розповідають, що з ними було. Або відмовчуються, або прямо кажуть: «Тобі не треба це знати». А книжки інших військових дають бодай приблизне розуміння: що вони бачать, що відчувають, як переживають втрати, поранення, зради, повернення. Ми ніколи не зрозуміємо військових до кінця, але можемо хоча б наблизитись.
Є ще один пласт – нонфікшн про війну й про історію українсько-російських відносин. Люди, які легко говорять «давайте домовлятися за будь-яку ціну», зазвичай просто не читали таких книжок. Якби почитали, побачили б: це не «прийшли, повоювали й пішли». Це екзистенційна війна. Якщо зараз домовлятися на лайтових умовах, ми просто залишимо нову війну у спадок дітям і онукам. У хорошому нонфікшені чітко видно: росія не зупиниться, поки нас не знищить або не розчинить. Тоді приходить усвідомлення, ти інакше дивишся на всі ці домовленості та компроміси.
— Ви казали, що самі прийшли до військової літератури через власний досвід. Як і чи допомогло це вам?
— Мій чоловік служив і брав участь у бойових діях ще до повномасштабного вторгнення, згодом був демобілізований і певний час жив як цивільний. Так тривало до початку широкомасштабної війни. Потім, 24 лютого 2022 року, в перший день, просто зібрав речі й пішов знову. І другий раз було значно легше відпускати. Коли я починала весь цей шлях, то психологічної підтримки родин військових майже не було. І тоді я почала шукати відповіді в книжках військових і в текстах людей, які пишуть про війну. Чи допомогло? Так. Я почала розуміти, які питання точно не варто ставити, що його тригерить, які теми краще обійти. Стало легше знаходити слова підтримки, бо я вже уявляла, через що людина може проходити.
Це не панацея, одразу скажу. Не так, що прочитав кілька книжок – і в тебе ідеальні стосунки. У нас теж був етап постійних сварок і непорозумінь. Але з часом я перетворила ці знання на таке собі дослідження: почала системно вишукувати книжки, читати, розповідати іншим, що ось є такі тексти – і вони можуть допомогти вам принаймні трохи зрозуміти своїх близьких.
— Які книжки ви порадили б насамперед людям, чиї партнери зараз на фронті?
— Вони завжди ображаються, коли когось не назвеш, тому я з умовним топом буду обережною (сміється). З останнього я точно раджу Віктора Янкевича, «Я не забуду». Це художня книжка, але фактично написана на власному досвіді. Вона, як на мене, дуже підходить людям, які тільки починають знайомитися з темою: там є і побут армії, і переживання, і тема загиблих побратимів. Ще одна особлива книжка – Валерія Пузіка «З любов’ю – тато!». Це дуже ніжний текст, написаний для маленького сина на випадок, якщо батько загине. Такі записки на всяк випадок, які лишаться дитині. Книжка невелика, але дуже сильна емоційно. І це далеко навіть не початок списку.
— А самі військові хочуть читати про війну? Чи бували випадки, коли хтось упізнавав себе в таких книжках?
— Своїм військовим я майже ніколи не раджу читати про війну. Їм і так цього досвіду вистачає. Але вони часто читають книжки побратимів, міняються ними між собою. Бо армія – це середовище зі спільними проблемами й ситуаціями. Там зустрічаються люди з дуже різним бекграундом: директор фірми, працівник СТО, художник, кулінар. І раптом у цивільного «боса» на війні командир – той самий працівник СТО. Це буденні історії — про про відчуобут і щоденні виклики, проблеми, які притаманні війську, про бюрократію та подекуди абсурдну паперову рутину в армії, про несправедливості й про тих, хто завжди підставить плече. Про кумедні фронтові епізоди та імпровізовані свята, які повторюються в різних підрозділах. І так — це також історії про адаптацію з цивільного життя у військове, біль утрат побратимів і посестер, про глибокі внутрішні переживання та рефлексії, що народжуються на війні.. І коли військові читають про це в книжках, дуже часто кажуть: «Та це ж про нас». Просто хтось зміг описати те, що інші не формулюють словами.
— Чи може досвід українських військових бути цікавим для іноземних читачів?
— Безперечно, так. Наші військові книжки дуже людяні. У центрі завжди – людина. Це не історії про «Рембо», не про «надгероїв», а про звичайних хлопців і дівчат, які вчора були баристами, айтішниками, вчителями, художниками, а сьогодні змушені воювати. Західний читач любить, коли в центрі історії – конкретна людина з емоціями, сумнівами, слабкостями. І саме це є в наших текстах: хтось комусь допоміг, когось кинула дружина, у когось народилася дитина, хтось рятує котів і собак з-під обстрілів. Це все дуже буденне й дуже людське.
І це важливий посил для західної аудиторії: сьогодні ти сидиш у офісі, а завтра можеш опинитись в окопі або у волонтерському штабі. Ніхто з описаних героїв не хотів війни. Вони хотіли жити нормальним життям – подорожувати, готувати, ходити в театри. Але тепер мають захищати все це. І це зрозуміло будь-якій аудиторії, не тільки українській.
— Як би ви оцінили зараз стан військового нонфікшну в Україні? Чи вже є критична маса достойних видань?
— Мені здається, він в процесі формування. У нас зараз більше щоденників і художніх текстів військових, ніж класичного нонфікшну. Є есеї, є спроби аналітики, є книжки про пропаганду і маніпуляції, які пишуть самі військові, наприклад це книги Олександра Солонько “Інфодемія. Зброя дезінформації у вірусну епоху” та Марко Мельника “Ти під контролем”. Але їх дуже мало. Причин кілька. По-перше, частина людей, які могли б писати потужні аналітичні книжки, самі на фронті. По-друге, ми ще в процесі. Події змінюються страшенно швидко, і те, що ти проаналізував сьогодні, може за пів року виглядати застарілим. Плюс є речі, які просто не можна повністю описати, поки триває війна. Попри це, такі книжки потрібні. Це наша історія. Ми маємо фіксувати її, навіть якщо аналітика не ідеальна й потребує доповнень у майбутньому.
— Цього року, як і попереднього, Ви є членом журі премії для нонфікшину KBU Awards. Чому погодилися долучитися до премії?
— Я довго акцентувала увагу на щоденниках і художніх книжках військових, а нонфікшн про війну собі трохи відкладала. Читала, але без системності. Коли я попрацювала в журі, побачила, що пропускаю величезний пласт важливого. Зрозуміла, наскільки критично потрібен саме нонфікшн: книжки, які пояснюють причини, наслідки, контексти. І їх треба не тільки читати, а й підсвічувати – показувати, що ця праця не минає непоміченою. Тому я й погодилася: це можливість уважно прочитати ці книжки, чесно їх оцінити й потім сказати людям: «Дивіться, ось є премія, тут у фіналі дуже важливі тексти – зверніть на них увагу».
— Що б ви хотіли змінити в премії? Чого бракує?
— Поки мені все зрозуміло й достатньо. Єдине, чого хочеться, – більшої видимості. Про «Книгу року BBC» чи Шевченківську премію знають майже всі. Про цю премію – значно менше. Я би дуже хотіла, щоб суспільство ширше знало: є й така нагорода, яка звертає увагу на нон-фікшн і книжки про війну. Щоб люди бачили: ці тексти виходять у фінал, отримують призи – і, можливо, брали їх до рук частіше.
— Ви також були в журі інших літературних відзнак. Як вважаєте, велика кількість премій в Україні – це плюс чи мінус?
— Це однозначно плюс. Ми всі люди. Нам подобається, коли нашу працю помічають, хвалять, відзначають. Премії – це один зі способів мотивувати авторів. Для когось це азарт: податися, виграти, не виграти, спробувати ще раз. Для когось – спосіб переконатися, що він пише не «в стіл». Я завжди кажу авторам: подавайтеся на конкурси. Не виграли в одному – подавайтеся в інший. Це нормально. Так формується середовище, де книжка не просто виходить і тихо лежить на полиці, а має шанс бути поміченою.
— Якщо коротко: навіщо сьогодні читати книжки про війну тим, хто сам не воює?
— Щоб розуміти тих, хто нас захищає. Щоб не залишити наступним поколінням ще одну війну. І щоб нарешті чесно відповісти собі на питання: хто ми і за що насправді воюємо.
Роман Сов’як для KBU Awards
