Книга «Відріж себе ніжно» (видавництво «Сіміо») увійшла до Короткого списку премії KBU Awards 2025 у номінації «Особистісний розвиток». Це видання — не просто інструкція із завершення стосунків, а глибоке дослідження того, як екологічно відпускати минуле: партнерів, стару роботу чи довоєнне життя. Автор книги, психотерапевт та організаційний консультант Максим Роменський, пояснює, чому вміння прощатися є ознакою зрілості, як подолати «застрягання» у старих ролях та чому сепарація сьогодні стала нашим колективним досвідом.
У нашій культурі прийнято вчити, як будувати стосунки, але майже немає інструкцій, як їх завершувати без руйнування особистості. Яку саме психологічну проблему «застрягання» в застарілому намагається вирішити ваша книга, і чому тема сепарації — від батьків, партнерів або минулого — вимагала такої ґрунтовної «дослідницької роботи» і структурування?
Так, ми виросли в культурі, де нас вчать триматися разом за будь-яку ціну. Але майже ніхто не пояснює, як розлучатися, щоб не втратити себе. Моя книга про ту точку, в якій людина вже розуміє: старі стосунки більше не дають їй жити. А піти страшно.
Зі своїми клієнтами я багато працюю з «застряганням» – коли тіло давно в новій реальності, а голова і серце все ще вдома (якого немає): чекають дозволу, продовжують відігравати старі ролі. Сьогодні для українців це особливо болісно. Війна та еміграція прискорили сепарацію тисяч людей – від сімей, міст, професій, стійких ідентичностей. Але нас ніхто не вчив, як пройти цей процес без саморуйнування. Тому мені знадобилося дослідження: щоб розкласти на частини, з чого складається здорове завершення відносин, і як не втратити себе у провині, боргах і лояльності минулому.
Ця книга – не про руйнування зв’язків, а про дорослішання: коли ми вміємо дякувати, відпускати і вибирати своє.
Що, на вашу думку, робить навичку «ніжного відрізання» критично важливою в українському контексті саме зараз, і чому ця тема, яка зазвичай болісно переживається на самоті, заслуговує на публічний резонанс у короткому списку премії?
Українці зараз розлучаються буквально з усім одразу: з домівками, професіями, звичними маршрутами, а іноді – з людьми і навіть версіями самих себе. А ще вони розлучаються з ілюзіями. Більша частина цих розривів – вимушені. Ми не обирали війну, еміграцію чи втрату безпеки. І коли зв’язків стає менше, ніж хотілося б, є ризик зачепитися за те, що вже не тримає, але залишилося. Тому розставання з ілюзіями дається найважче.
Тут і потрібна навичка «ніжного відрізання», здатність попрощатися так, щоб мати сили рухатися далі.
В українському контексті це взагалі питання виживання: нам потрібно вчитися відпускати без самознищення і будувати нові зв’язки, в стані внутрішньої свободи, а не зі страху чи обов’язку.
Ця тема варта публічної розмови, тому що раніше ми вважали сепарацію інтимним процесом: «не виноси сміття з хати», «про таке не говорять». Є теми і зовсім табуйовані, наприклад розрив відносин з матір’ю, якою б аб’юзивною в реальності вона не була – «це ж мати!»
Але сьогодні розриви – колективний досвід. Їх масштаби величезні, вони стали частиною національної трансформації.
Я спробував обережно відкрити те, що зазвичай відбувається за зачиненими дверима психотерапії або на кухні, тому що таких кухонь сьогодні занадто багато. І чесно намагався зробити це обережно і людяно.
Публічність – це спосіб повернути собі суб’єктність. Не тільки захищатися і виживати, а й осмислювати, вибирати та будувати. І саме тому книга про особисті розставання, як мені здається, виявилася співзвучною тому, що відбувається з українцями прямо зараз.
Який аспект — провину за розрив чи полегшення від свободи — ви прагнули зробити найбільш видимим, і що для вас означає професійне визнання цієї «анатомії розставання» в рамках премії?
Якщо чесно — обидва полюси. Тому що між ними й лежить справжнє життя, а не життя гасел.
Провина – це те, що тримає людину припаяною до старого, навіть коли воно давно померло. І поки провина домінує, людина буквально перестає жити – вона перетворюється на функцію і виплачує вигадані борги.
Але є й друга половина правди – полегшення. Той тихий вдих після «я пішов», коли тіло вперше відчуває, що вільне. Цей стан у нашій культурі майже табуйований: радіти розриву «неправильно», «нема чим пишатися». А тим часом це і є народження нового.
Тому мені було важливо показати весь процес, не тільки драму втрати, але і можливість зростання. Розлучитися – не завжди трагедія. Іноді це дорослішання, а іноді – єдиний спосіб вижити.
Професійне визнання такої теми – а після виходу книги тема сепарації різко проявилася в соціумі – для мене знак, що українське суспільство дорослішає разом з людьми, які в ньому живуть.
Якщо книга про сепарацію потрапляє в короткий список премії – значить, ми перестаємо дивитися на розставання як на зраду або поразку і починаємо бачити в ньому нормальний етап життя. Тема, яку зазвичай проживають наодинці або в тиші терапевтичного кабінету, стає частиною публічної розмови. А значить, ніхто більше не повинен йти цим шляхом навпомацки.
Для мене важливо, що «анатомія розставання» визнана не тільки особистою, але й культурною темою. Зараз, коли Україна змінюється так само стрімко і болісно, як ми самі.
