Чому книжка — це не просто текст, а простір для формування спільноти? Як війна змінила наш вибір що читати? Чим відрізняється стратегічна література від тактичної і чому ми маємо право на радість навіть під час обстрілів?
Про сенси, які народжуються між сторінками, книги, що відкриваються глибше у спільному читанні, та премію як простір взаємодії — велике інтерв’ю на “WOMO” з людиною, для якої читання стало способом бути з іншими. Співзасновник книжкової премії KBU Awards Дмитро Лаппо поговорив із Тетяною Кіпіані — колишньою HRD інноваційного медичного центру Superhumans і цьогорічною членкинею журі премії.
KBU Awards — це щорічна премія, що відзначає найкращі українські нонфікшн книги. У 2024 році церемонія нагородження відбудеться 16 травня о 18:00 в столичному флагманському магазині мережі «КнигоЛенд». Премія охоплює п’ять номінацій — «Бізнес», «Особистий розвиток», «Ідентичність», «Історія» та «Війна», а її партнерами є провідні видавництва, зокрема видавництво «Ранок».
“Книга — це культ. Я живу в цьому. І будую через це стосунки з людьми. Якщо у власному просторі людей відсутні книги, я це помічу”
Чому ви погодилися стати членом журі KBU Awards, адже це потребує чимало часу та зусиль і не приносить фінансової винагороди?
Для мене книга — це дуже особисте. Я зростала в родині, де був справжній культ читання. У нас могло чогось не бути, але книги були завжди.
Ще з молодшої школи до мене сходилися діти з усього двору — батьки багато читали, а мама була буквально «повернута» на книжках. У нас була велика домашня бібліотека, повна не лише класичної літератури, а й наукової фантастики, детективів, іноземних авторів, товстих літературних журналів — тоді вони були дуже популярні.
Друга важлива складова — викладачка російської мови й літератури Емілія Ефімівна Рубінштейн. Вона була неймовірна: навчала мислити, аналізувати емоції, вчила глибоко читати. На жаль, такої сильної вчительки української літератури в мене не було, це я вже надолужувала згодом.
Третя компонента — школа з поглибленим вивченням англійської. З першого класу ми мали англійську, а в старших — спецкурс з англійської літератури. Там ми читали оригінали — Бернса, Шекспіра. І знову — фантастична вчителька, дуже сучасна, молода, жива.
Це все — основа, закладена в дитинстві й підлітковому віці, яку я потім перенесла у власну родину. Для мене книга — це культ. Навіть коли я заходжу в чийсь особистий простір, не роблю поспішних висновків, але якщо не бачу книжок — мені це помітно.
Коли працювала у великому бізнесі й відповідала за корпоративну культуру, то всі подарунки та нагороди — це була література. І дітям співробітників на Миколая ми дарували книжки від найкращих українських видавництв — «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», “Старий Лев”.
Я живу в цьому. І будую через це стосунки з людьми. Тому стати частиною журі — це не про витрати часу. Це про справжнє, близьке, важливе.
Як вам наші цьогорічні номінанти?
Це було справді цікаво. Я, звісно, стежу за тим, що читає і радить моя інформаційна бульбашка, але більшість авторів і книжок, які я завдяки вам отримала, для мене стали відкриттям.
Дуже вдячна за розширену інформацію із посиланнями на соціальні сторінки авторів. Я заходила, читала більше, щоб зрозуміти, звідки автор, який у нього досвід, що відбувається навколо — які ще є прояви, публікації, контекст. Бо дійсно був період, коли ми більше орієнтувалися на російський ринок. Найпрогресивніші, найактивніші,читали англомовну літературу, але більшість — саме російські видання. Але цей прорив українських авторів та видавництв за останні 5-10 років для мене дуже показова динаміка.
Була рада побачити імена, які я вже знала, як-от Андрій Зелінський. А Орисю Демську я для себе відкрила вперше. І це не просто про книжку, це про людину, яка відкривається через текст.
Тому мені цікаво все: і особистість автора, і як саме він або вона подає ідею чи історію, і навіть підхід до оформлення книги.
Якщо я пам’ятаю, у вас “Запал без вигорання” на першому місці. Ви поставили їй 15 балів. Чому вона?
Гадаю, тут спрацювала одна з моїх ідентичностей — професійна. Це саме HR-тема.
Зараз усе більше говорять про human capital, а не просто human resources. І це не випадково — і ситуація в країні, і загальносвітова проблема з дефіцитом людського капіталу підштовхує до цього. Я багато спілкуюся з HR-директорами, з людьми, які відповідають за команди й атмосферу в колективах — і у великому бізнесі, і у середньому, і у менших компаніях.
Одна з найболючіших тем сьогодні — це психологічний і емоційний стан команд, вигорання. Ця тема звучала й раніше, але після повномасштабного вторгнення ми живемо у постійному стресі, під тиском інформації, емоцій. Люди виснажуються. Ефективність падає, але бізнес чекає від HR-ів, що вони підтримуватимуть і управлінські команди, і співробітників.
Тому для мене ця книга про те, як з цим працювати. І на персональному рівні, і на рівні оточення. Це дуже актуально. Я подивилася на неї з практичного погляду — як на відповідь на запит, який є зараз у реальному житті.
“Війна — це обставини нашого життя. Ми маємо навчитися в них жити”
Які книги ви відмітили для себе?
Я постійно намагалася «пересідати на різні стільці», тобто мислити у кількох площинах: що цікаво особисто мені, що було б цінно аудиторії, де є запит. Але ж журі мало дуже чіткий табель оцінювання — з критеріями: потенціал перекладу, цікавість ширшій аудиторії, ніж тільки українська. І я на це постійно зважала.
Але якщо трохи відступити від суворого рейтингу, я б відзначила книжку «Дихай і живи». Вона для мене про те, чого нам зараз варто вчитися. Як жити у постійній війні. Бо жодна жива істота не народжена для того, щоб існувати в умовах війни.
Я пам’ятаю, як ще у 2021 році моє оточення — аналітики, люди, з якими я працювала — були впевнені, що війна буде. І це не про допущення, це про впевненість, підкріплену фактами: дані свідчили, що дії росіян не можна ігнорувати. Їхня мобілізація ресурсів показувала, що це не просто тиск. Ми сподівалися, що масштаб буде меншим. Не десятки ракет щодня — те, що, на жаль, стало звичним. Я пам’ятаю, як у вересні 2021 року прийшла до своїх керівників і сказала: «Нам потрібен план Б. Треба готуватися до катастрофи».
Мене тоді захейтили. Але ми почали робити це ще після 2014 року — готувати людей до сильних потрясінь. Працювали на полі психології, те, що у бізнесі називають ментальним здоров’ям. Насправді — психічне.
Мене дуже цікавить практичність технік, інструментів. Як готувати своє мислення, щоб воно було гнучкішим. І ще один важливий момент. Близька мені людина на запитання «Ти щасливий?», відповіла: «Війна — не час для щастя”. І мене це болісно вразило, бо Життя — час для щастя. Війна — це обставини, які припали на наш час. Знаходити моменти радості і приводи для щастя — це і є стійкість.
Маємо вчитися жити у війні. Цінувати кожен день. І все одно знаходити радість, яка буде підтримкою — для себе й для оточення. Не знаю, як це ідеально назвати, але точно знаю одне: нам ніхто не поверне ці дні. Ми маємо навчитись жити у цих обставинах. І не втратити себе.
У мене є особиста історія про це. Коли почалася війна, наш керівник колцентру, досвідчений психолог, одразу добровольцем пішов на фронт. І ми, ті, хто залишилися в тилу, при спілкуванні говорили йому: «Нам соромно зараз пити за тебе твої улюблені напої». А він відповідав на це: «Я тут, на нулі, саме для того, щоб ви їх пили. Щоб ви раділи життю. Я за це. Я тут, щоб ви там не забували про радість життя. Якщо ви не радієте, ви знецінюєте мій внесок».
Це було дуже потужно. І коли він повертається — навколо нього всі збираються. Але оця його позиція як індульгенція для всіх нас. Бо ми тут кажемо: «Ну що ми можемо? Хіба що донатимо…» А він каже: «Ваша робота — радіти. Проживати життя. Дихати на повні груди — так, як я тут, на нулі, не можу. Ви мусите це робити. Саме для цього я тут».
Це дуже сильна позиція. Це — суб’єктність. Людина знає, чому вона тут і навіщо вона це робить.
У мене теж є своя історія. У 2022 році я планувала вперше пройти свій шлях Сантьяго. Все було заплановано. Але, звісно, в лютому все обнулилось.
Десь у другій половині 2022-го, коли стало зрозуміло, де хто з родини — всі в Україні — чоловік і син у війську сказали: «Ти нікого не робиш щасливішим тим, що відмовляєшся від свого шляху. Йди!». І я не те щоб просила дозволу. Але вони самі мені це сказали. Це теж була свого роду індульгенція. І в 2023 році я пройшла шлях двічі: один раз — португальський маршрут, інший — що йде від французького кордону.
Я використовувала цю можливість для себе, щоби структурувати думки. Але це була ще й народна дипломатія у найкращому сенсі. Бо щодня я зустрічала нових людей. І коли вони бачили український прапор на мені, починали розпитувати, хто ми, що з нами.
І ми розповідали наші історії. Не мовою телебачення, а по-людськи. Живою мовою. Це теж частина нашої війни — йти свій шлях із гідністю. Вчитися дихати, помічати важливе, наповнювати себе життям.
Ви зробили важливе зауваження про наші правила оцінювання книг. Це точно варто винести на обговорення в оргкомітеті — як враховувати локальний контекст. Бо зараз у правилах і рекомендаціях для оцінювання є акцент на думки, які можна перекласти англійською, поширити. Такі ідеї справді варто піднімати. Але є й інші книги — ті, що важливі саме тут і зараз. Для них потрібна окрема історія: як їх поширювати, як підтримувати. Приклад з «Дихай і живи» був дуже вдалий.
Ми звикли вчитися у західних візіонерів, лідерів думок — це прогресивно. Але я іноді читаю книжку й ловлю себе на думці: а як це реалізувати тут? Як це «переломити» під наш контекст? Бо не все автоматично лягає. І це теж — про роботу з ідентичністю. Про власну рамку.
У нашому контексті виникла ще одна ідея — внутрішня пропозиція в межах премії. Гадаю, вийде хороша історія. Наприклад, «Дихай і живи» — це саме практична книжка, яку хочеться поставити на поличку кожному українцю. Вона не просто про саморозвиток. Вона про життя. І тут виникає спецномінація: вибір журі в категорії «Саморозвиток».
Так само з книгами Ігоря Козловського. Його книги, видані у двох видавництвах «Колесо життя» та «Дух і літера», — це, по суті, транскрибовані відеолекції. І за всіма формальними критеріями ці книги нікуди не вписуються в нашій премії. Тому ми підтримаємо їх через спецвідзнаку від оргкомітету. Сенси у нього настільки потужні, що це без перебільшення богоугодна справа. Ми знайшли спонсора, який профінансує роботу коректора, редактора, верстку. Щоб всі роботи Ігоря Козловського були видані. Він помер, але його сенси треба нести далі.
Бо як інакше? Як це прибрати з поля зору? Ми її просунемо, поширимо. Я раніше не знав Козловського. Але зараз дивлюся все, що тільки знаходжу. І відчуваю, що це був важливий, прогаяний шмат життя.
У кожній номінації може й не бути таких книжок, але має бути можливість спецвідзнаки від фахівців: “Ми це побачили. Ми це хочемо відзначити, бо це дуже вагомо”.
Ви праві, буває так, що книжка задає обрій на довгу перспективу. Вона запускає думку, розширює світогляд, і її ефекти розкриваються з часом. А є з категорії «бери й роби». Практика. Впроваджуй поступово у свій кожен день — і воно спрацює. Це інший рівень — тактичний. Але є ще література стратегічного рівня. І коли я дивилася на книжки у своїй номінації, у мене був саме такий погляд. Цікаво було порівнювати ці типи впливу.
“Ідентичність — це не тренд, це умова виживання”
А з інших номінацій, які б ви ще книжки обрали для читання?
Я маю доволі камерне коло спілкування — HR-директори великих компаній, прогресивні бренди. І всі вони так чи інакше працюють з темою ідентичності. У сфері корпоративної культури вже неможливо ігнорувати це питання. Команди мають можливість створювати власні прояви ідентичності — через книжкові клуби, історичні зустрічі, ініціативи, які додають глибини як окремій людині, так і спільноті загалом.
Це вже не просто тренд — це умова виживання. Або компанія звертає увагу на ці речі, або «до побачення», бо втратить людей. Люди хочуть відчувати цінність. А ідентичність — це якраз про те, що нас формує і об’єднує.
Колись я запускала в бізнесі програму «Українська ДНК». Ще у 2015 році запрошувала Олександра Зінченка з лекціями про історичну пам’ять і про те, як семантика впливає на міський простір. Пам’ятаю, як кілька людей питали: чому HR не робив цього раніше?
Для мене це не про виховання. Це — свій до свого по своє. Це як люди відчувають, хто «свій».
Тема ідентичності для мене фантастично цікава. Все, що пов’язане з історією, мовою, — те, що нас збирає докупи. Мене дуже цікавить мислення: як воно формується, як проявляється в поведінці. Адже всі ці чесноти, цінності — вони йдуть саме звідти.
Свого часу я запрошувала Андрія Зелінського до нас у команду — і молодь тоді читала «Семенові зорі». Це така казка для дорослих, дуже сильна річ. А потім вони брали до рук «Анатомію війна» — і їм було цікаво пірнути глибше.
Ще про ідентичність. Можливо, це тільки моя інформаційна бульбашка, а можливо — щось ширше. Але зараз я бачу дуже потужний інтерес до української літератури, української поезії, до вивчення нашого коріння. Взяти хоча б тему Сковороди — вона стала буквально культовою. І це не випадково.
Окей, правильно я розумію, що якщо ви погодитесь бути журі і в наступному році, то можна вас запрошувати на дві номінації: саморозвиток та ідентичність?
Я зразу подумала: а так можна було? Бо справді цікаво дивитися не лише на те, де є пряма експертиза чи зона інтересу, а й на ці кросфункціональні речі. Усе одно щось резонує. Життя ж не лінійне — воно багатогранне.
Є така фраза, яку сказав Олександр Філоненко, і вона мені дуже запам’яталася. Він розповідав, як іноді його запрошують на зустрічі, де він сам не одразу розуміє, чим може бути корисний. Наприклад, на зустріч із медичною командою або з військовою професійною спільнотою. А він же про філософію, про літературу.
І він каже: думаю, чому я маю йти в ці «агресивні середовища»? Не в сенсі ворожості, а в сенсі далекості від себе. Але саме там часто народжуються нові сенси. Саме неочікувана тема може дати нову ідею. Мені близька ця думка. Тому мені цікаво заходити в різні теми — це розширює мій спектр бачення.
Це для мене якась “аспенівська” історія. Я вважав себе начитаним. До аспенівських читань. Аж раптом директор Інституту раку говорить на ту тему, яку ми обговорюємо, але такі сенси, такі речі, яких у моєму всесвіті просто не існувало.
Я думаю: «Як це так? Що відбувається?» І зрозумів — це я у своїй бульбашці 360-градусний інтелектуал, а насправді ці 360 — лише 90. І от тільки завдяки обговоренню тексту, у цій групі, раптом спливають сенси, до яких я б сам ніколи не дійшов. У моїй траєкторії життя для цього не було ні траси, ні знаків.
Оце і є сила «Аспену». Він збирає прообраз суспільства — представників різних сфер. І по своїй формулі дуже точно це калібрує. Це реально працює. Я колись отримала такий подарунок із зовнішнього простору. На великій події один СЕО сказав: «Я дуже добре розумію, що головне обмеження моєї команди — це я». І він мав на увазі: має бути запит на різність думок.
Те, що ви кажете про «Аспен» — це саме воно. Йдеш своїм фарватером, рухаєшся по знайомій траєкторії, а потім — раз! — з’являється думка або погляд, з яким би ти ніколи не зіткнувся. Якби не прочитав цю книжку. Якби не прийшов саме сюди.
У мене є запит на різність мислення. На інші погляди. Саме тому після професійних форумів я починаю будувати зв’язки з людьми, яких раніше взагалі не знала. З інших світів.
Корпоративні бібліотеки, в яких є полиці з книгами «рекомендовано СЕО», створюють простір, де книги набувають авторитету
Так, і це навело мене на думку, що треба включати цю логіку «торгівлі сенсами». Продавати, доставляти такі книжки в корпоративні бібліотеки. Не з метою великого заробітку, бо там, на рівні власників, дуже вузький прошарок.
Але книжки Зелінського, Стародубської, Демської — це ті, які треба спершу ставити на найвищу полицю. Туди, де їх побачать лідери. А потім вони самі їх передадуть далі, на інші рівні. Бо це вже буде не просто книжка, а авторитет. А коли з’являється особисте переосмислення, може змінитися і культура.
Ось буквально минулого тижня була зустріч клубу HR-директорів. Нас запросили в Академію ЦУМу, там є дуже гарний сучасний простір на сьомому поверсі.
І мене вразила їхня бібліотека. Але ще більше — підхід. Вони звернулися до своєї топкоманди і попросили назвати книжки, які справді вплинули на них. Кожен вибрав по кілька назв, здається, по три.
І тепер ці книжки стоять із позначками: «рекомендовано СЕО», «рекомендовано маркетинг-директором», «рекомендовано фінансовим директором». Тобто не просто полиця — а полиця з прив’язкою до конкретної людини, її досвіду, її авторитету. Це дуже цікава ідея: просувати книжки в компаніях не просто як літературу, а як особисто підтримані сенси. Щоб їх не просто бачили, а читали. Щоб вони доходили до людей.
Це ідеальний формат. Особливо для таких книг, що стають нашими номінантами — їх треба не просто читати, а створювати обговорення навколо них. Тобто книжковий клуб не просто як активність, а як місце для сенсових книжок. Де ми не просто читаємо, а відкриваємо щось про себе. Тоді сенс поширюється глибоко.
Мені це теж дуже цікаво. Звісно, ідеально, коли людина справді читає книжку й приходить на розмову. Але навіть якщо хтось її тільки прогортав і потрапляє у це середовище — уже відбувається опилення. Цей простір створює ефект: щось залишається, щось відкривається.
