Це інтерв’ю — розмова з людиною, яка допомагає суспільству осмислювати війну через книги. У 2018 році Ірина Білоцерковська разом із ветераном АТО/ООС Сергієм Панковим заснували видавництво «Білка». Тоді воєнна тема в літературі вважалась некомерційною, а ветеранські й волонтерські тексти — маргінальними. Сьогодні головним досягненням «Білки» стало виведення теми війни у мейнстрім.
З початку повномасштабного вторгнення видавництво зупинилося лише на місяць, а вже в березні 2022 року Ірина разом із письменницею Тамарою Горіха Зерня почали надсилати книжки на вільні території та волонтерити.
У 2024 році Ірина погодилася стати членкинею журі премії KBU Awards — у найскладніший номінації: «Війна».
Як відбулося ваше долучення до журі премії KBU Awards?
У журі мене запросив Дмитро Лаппо, по рекомендації Олександри Коваль, думаю, з огляду саме на те, що з 2018 року моє видавництво «Білка» видає книжки про війну, тож я в цій темі вже понад сім років. Це досить тривалий і важкий досвід. Але він дає мені підґрунтя вивчати й аналізувати сучасну воєнну літературу.
Які у вас враження після знайомства з книжками короткого списку? Чи простежуються між ними спільні теми, ідеї?
– Найбільше мені сподобалася книга «Історії та війни» Юрія Гудименка. Вона вдало відрізняється від інших подачею матеріалу. Трансформація особистого блогу в соцмережах у книгу вже стало певною традицією, в якої є й позитивні моменти і недоліки. Особисто мені тут не вистачило більш ретельної літературної роботи над книгою.
Наступний твір, на який звернула увагу: «Війна і нові горизонти» під редакцією Дмитра Кулеби. Вважаю, це цікава ідея – взяти інтерв’ю лідерів думок різних країн та викласти їх у книзі.
Три інші книжки певним чином схожі: перша частина – історична складова, що спричинила події сьогодення, потім слідує їх аналіз та подальші прогнози. Тому ці твори можна оцінювати, найвірогідніше, не за оригінальністю ідеї та форми, а за мовою написання, деякими особливостями та особистими враженнями, які я побачила як читачка.
Із цих п’яти книг – якщо говорити про їхню мову, форми та стилістики – найбільше сподобалися книги Юрія Гудименка та Сергія Плохія. В обидвох творах відчувається вміння працювати з матеріалом, інформацією. В них відчуваються навички спілкування з читачем, усвідомлення себе та всієї нації на цій війні.
Чи знайшли ви у цих книжках відповіді на ті питання, які вас хвилюють?
– Я не маю власних запитань щодо цієї війни. Якщо у книгах не відкриваються певні засекречені матеріали, не з’являються промовисті факти, не стає зрозумілим потаємне, то я не дуже б на них орієнтувалася. Мене як людину, котра в темі війни з 2014 року, читає й видає воєнну літературу, в якої чоловік на фронті, важко здивувати новими темами про війну. Єдине, що здалося цікавим, – ставлення іноземців до війни в нашій країні, про які я дізналася з книжки «Війна і нові горизонти: лідери думок про сьогодення і майбутнє України». Хоча про ці думки (тобто, як за кордоном ставилися до російсько-української війни) вже можна говорити в минулому часі, адже ситуація в світі, влада в різних країнах, зовнішньо політичні вектори стрімко змінюються. Вона не дає ані надії, ані відповідей на важливі для нас запитання, тому може бути цікавою лише як постфактум.
Яка з цих книжок найбільше вас зачепила або викликала емоційну реакцію?
– Насамперед варто сказати, що ці книжки – не художня література, вони написані у стилі нон-фікшн і, скоріше, є поживою для розуму, а не для серця. Тому давайте поговоримо про твори нон-фікшн як про інформаційну складову літературного процесу. Читаючи їх, ми маємо не поринати в емоції, а думати, аналізувати, робити висновки. Крім того, важливо формувати власну думку, що, на мій погляд, необхідно для сучасної людини, яка наразі перебуває під впливом популізму, нескінченного інформаційного потоку різних медіа. Надзвичайно важливо для себе зрозуміти, що ти думаєш про російсько-українську війну, про стан, в якому перебуває наша країна. Саме для цього і створено цей жанр. Тож, говорити про емоційну реакцію мені здається не доречно.
Чи були серед номінантів книги, які формують розуміння сучасного світу або України?
Якщо говорити про історичне підґрунтя війни, то мені найбільше зайшла книга «Російсько-українська війна: повернення історії». Її написав уже досвідчений автор, він цікаво й послідовно виклав матеріал. Тому з книжок, що увійшли до короткого списку, саме за цю я голосувала.
Водночас, ми маємо розуміти, що книги про війну, написані під час війни не можуть містити усі факти (багато невідомо або засекречено), не можуть аналізувати глибинні масштабні процеси (які ще відбуваються і не завжди очевидні). Тому формування розуміння сучасної України відбудеться пізніше, після закінчення війни, коли з’явиться більше підгрунтя: будуть розсекречені матеріали, стануть відомі приховані факти, з’явиться усвідомлення того, через що ми проходимо зараз.
На вашу думку ці книги можуть бути важливими для читачів за межами України? Чи варто більше перекладати український нонфікшн іншими мовами?
– Я не знавець вподобань іноземних читачів. Та якщо вони цікавляться українською історію, то для цього їм найбільше підійде «Російсько-українська війна: повернення історії».
На мій погляд, варто перекладати нашу мемуаристику. Але не беруся судити, чи цікава вона іноземному читачеві. Тому для мене це питання відкрите, бо я видаю книги лише українською та українських авторів, які ми розповсюджуємо в Україні. За кордон їх продавати нашому видавництву допомагає літературна агенція. Із сорока виданих «Білкою» книжок за кордон ми продали лише дві.
Серед книжок була така, що змінила ваш погляд на події 2014–2024 років?
– Оскільки всі ці книжки написані на основі матеріалів з відкритих джерел, що так чи інакше потрапляли в поле мого зору, то я не можу сказати, що котрась із них змінила мій погляд на події цього періоду. Хіба що книгу «Війна та нові горизонти» прочитала з певною цікавістю, бо там думки лідерів різних країн, які, підтримують Україну, що логічно. Вони розповідають про свої держави та взаємодію з Україною – через призму власних поглядів й інтересів. І це нормально. Ми теж маємо вчитися бути саме такими – насамперед турбуватися про себе, концентруватися на актуальних питаннях своєї країни, на стані Збройних сил України, наших захисників. Тобто, нам має бути цікавим те, що відбувається безпосередньо в нашій країні, а що відбувається за кордоном повинно хвилювати лише з огляду на те, наскільки нам це вигідно. І «вигідно» не просто на словах, бо вигода – це певні дії, гроші, ресурси, які вкладаються в нашу перемогу. Тому я читала думки лідерів, де вони пишаються і захоплюються українцями, з деяким скептицизмом. Утім це для мене була якась нова інформація, новий погляд.
Для вас найдієвішим форматом подачі воєнної теми є публіцистика, аналітика чи особисті розповіді?
Абсолютно точно – особисті розповіді. Власну думку про аналітику я вже висловила. Наша сучасна публіцистика, на жаль, може бути також не фактажна. Тому публіцистиці я теж особливо не довіряю. Є кілька ресурсів та журналістів, чиї тексти для мене абсолютно правдиві, бо більшість з них базуються на основі спогадів людей. А для мене немає жодних сумнівів, що основна задача нон-фікшн – це фіксувати факти і події сьогодення, тут і зараз, зокрема тому, що ми маємо можливість взаємодіяти безпосередньо з учасниками цих подій.
Якби у вас була можливість поставити автору/авторці одне запитання — що б це було?
– Я б запитала пана Юрія Гудименка, чи не хотів би він написати книгу про власний досвід війни (зокрема, про поранення та реабілітацію) для нашого видавництва «Білка»? Найбільше мене цікавить психологічний аспект, адже все частіше люди шукають відповіді, як вийти зі стану контузій, поранень, хвороб, набутих на війні, в тому числі й серцево-судинних. З цим усім якось треба жити. Як на мене, все це доволі потужно зав’язано на особистому сприйнятті реальності. Тому мені дуже цікавий досвід пана Юрія з його стилем написання та оптимізмом.
Чи бачите ви серед номінантів книжку, яка могла б стати частиною національного діалогу про пам’ять і досвід війни?
– Власне, про досвід війни ми можемо говорити тільки з Юрієм Гудименком, всі інші автори пишуть про війну, намагаючись охопити її загальне полотно. А для мене більш цінно вникати в деталі, конкретні події, ніж займатися аналітикою. Тому однозначної відповіді на це запитання наразі не маю. Можливо, років через десять ці книжки сприйматимуть по-іншому – тільки час визначить, чи стали вони частиною національного діалогу.
Для публічних бібліотек України яку книгу ви б рекомендували з номінованих?
– «Російсько-українська війна: повернення історії». Хоча розповідь про сучасну війну в ній досить поверхнева, описані факти лежать на поверхні, їх можна знайти у відкритих інформаційних джерелах. Але це нормально, бо, як уже говорила, важливі факти засекречені. Ця книга відкриє нове тим, хто раніше не цікавився історією, а зараз хоче заглибитися в тему тривалого протистояння з росією.
Які теми або формати ви б хотіли бачити серед нонфікшн в наступні роки?
– Мемуари. Написані цікаво, зі знанням справи, з розумінням базових налаштувань та трансформації особистостей учасників подій, глибокі, деталізовані. Аби на їх основі можна було створювати художні твори, поезії, навіть фільми. Щоб ці мемуари стали не лише свідоцтвом про наш героїзм, а й про злочини ворога на нашій землі.
Також дуже хочу, щоби було видано більше так званих психологічних книжок різного формату: від серії «Допоможи собі сам» – до посібників для психологів.
Моє видавництво «Білка» не збиралося видавати нон-фікшн, але, побачивши, що у вітчизняній літературі існує певний пробіл, ми запланували на 2025 рік друк кількох книжок цього жанру. В тому числі про підтримку і самопідтримку українців у цій війні.
Читати іноземні переклади на цю тему, вибачте, просто смішно, хоч я є шанувальницею цього жанру: життя в умовах сучасної війни разюче відрізняється від закордонного. Тож ми маємо напрацьовувати свій пласт досвіду, рекомендацій, просувати власну ідею в усіх наших книжках, які б допомагали людям триматися.
Ви маєте власний досвід книговидання. Ваше видавництво “Білка” вивело тему війни у мейнстрім. Тож ви краще за інших знаєте, у якому стані сьогодні знаходиться військовий український нонфік…
– Вважаю, що нонфік «страждає» так само, як і будь-який інший аспект нашого життя. Найбільші його недоліки – популізм і кон’юнктура. Часто, наприклад, на обкладинки виносять гучні імена відомих людей, які, втім, не мають жодної дотичності до конкретної книги – вони її не писали, не редагували. Хіба що написали передмову (але, вірогідно, це зробили не вони особисто, а їхні прес-служби). Те саме часом стосується і якості книги. Навіщо редагувати, робити гарний дизайн, пристойний папір, якщо можна швиденько заробити на імені (це був сарказм, уточню про всяк випадок).
Друга суттєва проблема – безконтрольність текстів: їх ніхто не перевіряє на відповідність фактам, бо просто немає часу, адже всі зайняті тим, щоб якнайскоріше і якнайбільше надрукувати й продати книжок, щоб утримати видавничий бізнес хоча б на межі виживання і хоч трохи розвинути український нон-фікшн. Тому іноді сьогодні в книжках пишуть, що заманеться, і коли це не очевидні ляпи, то їх ніхто не виправляє.
Третє – подекуди дивний спосіб викладення думок, нагромадження спогадів, що не стосуються реальних особистостей, які воювали. Зрозуміло, що це маркетинг, але він не має під собою нічого глибокого й цікавого.
Мені здається, що всі ці недоліки притаманні не лише нашій книговидавничій галузі. Тобто, література – це такий самий зріз суспільних «хвороб», на які страждає будь-яка інша галузь в нашій країні, особливо в часи війни.
Втім, попри все, ми нарешті маємо потік нон-фікшн, що змінює свідомість та дає можливість отримати більше різнопланової інформації, дозволяє покращити своє життя в умовах війни, засвоїти навички, якими ми можемо поділитися з іншими. Я би назвала цей потік живильним, незважаючи на всі властиві йому недоліки. Він створює базу для майбутньої великої культурної роботи, написання нових творів, для національного діалогу про пам’ять та досвід війни.
Вважаю, що нон-фікшн – насамперед мемуаристика, документування, фіксація подій очима очевидця – вкрай важливий для сучасної України жанр. На жаль, мені цього не вистачило в книгах, що вийшли у фінал. Поясню. Зважаючи на те, як блискавично змінюється ситуація у світі, важливо фіксувати саме моменти і факти війни, а не якоїсь загальної картини, бо наразі загальна картина одна, а через хвилину – інша. Не варто змальовувати майбутнє, бо це дещо травмує: ми всі віримо в перемогу, мріємо до неї дожити, адже ситуація на фронті дуже загрозлива і щодня під ворожими бомбардуваннями гинуть цивільні, тому всілякі ура-патріотичні тексти викликають лише роздратування. Як на мене, це не повинна бути аналітика, бо вона зазвичай спирається на абсолютно правдиві факти, а ми зараз у їх достовірність не впевнені: інформація про військові дії закрита, більшість відомостей про взаємодію нашої країни із закордонними партнерами – також, тож про яку аналітику може йти мова?! Єдине, що нам залишається в цих умовах – постійно, чітко та без прикрас фіксувати реальність і сучасність.
І ще один дуже важливий напрямок у нон-фікшн – психологія, саме не перекладна, а наша, щодо того, як вижити в умовах війні, усвідомити потреби наших військових, допомагати їм системно, невпинно; як включитися в процес боротьби над російськими загарбниками,бо перемога – це тривалий шлях, який маємо подолати. Та для цього нам необхідні певні ресурси. Звідки їх черпати, як взаємодіяти людям, щоб підтримувати, а не знесилювати одне одного, як виховувати дітей в умовах війни?.. Насправді є мільйони питань, на які маємо знайти відповіді. А якщо люди вже знайшли відповіді хоч на деякі з них, то бажано видавати книги саме на ці теми.
Тому ще раз зверну увагу, що зараз особливу цінність для читача мають книги, які допомагають їм вижити у цій війні і знайти себе в цьому світі.
На ваш погляд, що премія KBU Awards дає українському літературному середовищу?
– Для мене це взагалі найважливіша премія у жанрі нон-фікшн – найбільш важливого жанру для майбутнього. Я вдячна, що Дмитро Лаппо запропонував мені взяти участь в оцінюванні книг. Для мене важливо бути в команді журі. Вважаю, що люди, котрі сьогодні морально, фізично, фінансового вкладаються у створення сучасної української книги мають ґуртуватися, створювати нові ідеї, проєкти, формати, спільноти навколо української книги. Тільки разом, надихаючи та іноді критикуючи одне одного, ми маємо шанси вижити й перемогти. І премія в цьому дуже допомагає. Вона створює простір в якому ми зустрічаємося. Дякую за це!
