Богдан Тихолоз — директор Національного музею Івана Франка, філолог, мислитель, який однаково глибоко говорить про книжки, культуру, ідентичність і ринок. У цьому інтерв’ю — про музеї як живі інституції, роль історичної літератури під час війни, критичне читання, інтелектуальні стандарти і книжки, які змінюють спосіб мислення.
«Навіть в українських реаліях музей може стати живим організмом, а не складом речей»
Дмитро Лаппо: Перше питання у мене не про книги. Як фізик, який став продавцем книг, хочу у вас спитати: як люди стають директорами музеїв? Адже ви…
Богдан Тихолоз: …Я директор Національного музею Івана Франка.
Я ніколи не уявляв себе директором музею. У мене, як і в багатьох, був стереотип, що музей — це тиха, трохи застигла в часі установа. А я людина динамічна, все життя працював у сфері освіти: 20 років викладав в університеті імені Івана Франка, 10 з них — на факультеті журналістики. Мене завжди цікавила комунікація, інформаційні процеси, те, як знання змінюють реальність.
Ще у 2003 році я захистив дисертацію про філософську лірику Івана Франка. Його постать мене глибоко захоплює: вважаю Франка одним із найбільш недооцінених інтелектуалів світу. За масштабом мислення він може стояти поруч із такими постатями, як Гете чи Франклін. Але через відсутність індустрії медіатизації його спадщина не стала частиною глобального культурного контексту.
Коли мені запропонували взяти участь у конкурсі на посаду директора музею Франка, я спершу відмовився. Але водночас я люблю музеї — завжди відвідую їх у подорожах. Я бачив, що в світі це не просто місце з експонатами. Це — простір вражень, точка ідентичності, елемент іміджу країни. Люди там охоче платять за досвід, за атмосферу, за історію, подану сучасною мовою.
Мене захопила ідея: чи можливо зробити щось подібне у нас. І наша команда довела, що можливо. Навіть в українських реаліях музей може стати живим організмом, а не складом речей.
Дмитро Лаппо: Я розумію, що в якийсь момент, коли вам запропонували цю посаду, ви просто туди пірнули з головою.
Богдан Тихолоз: Я погодився очолити музей, бо знав, у що занурююсь. Це була сфера, в якій я орієнтувався. Якби мова йшла про щось зовсім чуже мені, я би не ризикнув.
Другий мотив — бажання змін. Після досвіду роботи у великій інерційній структурі мені захотілося провести експеримент там, де можна реально впливати: невеликий колектив у 50 людей, три будинки, конкретний обсяг завдань. Тут зміни можливі в осяжному терміні.
Я ставлюся до музею як до справи, яка має працювати за логікою бізнесу: відповідальність, розвиток, ринок. Видавнича справа теж змінилася тоді, коли перестала бути благодійністю — книжки стали продуктом, за який готові платити.
Те саме з музеями, бібліотеками, архівами: вони мають стати частиною ринку культурних послуг. І цей ринок глобальний. Можна бути в Парижі чи Берліні, можна у Львові — і все одно грати на світовій арені. Потрібно лише дивитися на успішні кейси, адаптувати їх до свого контексту, масштабувати свої ідеї.
І ми вже маємо результати. Ми, можливо, не найбагатший музей в Україні, але точно не найбідніший.
«Премія — це інструмент виявлення загальних тенденцій, лідерів галузі, напрямків розвитку»
Дмитро Лаппо: Ви погодилися стати членом журі KBU AWARDS 2024. Але ж це великий обсяг роботи: прочитати книги, оцінити їх. Ми вам дуже вдячні за це, бо не всі на це погоджуються!
Богдан Тихолоз: Причин було кілька. Перша — особистісна. Це була Олександра Коваль, людина, яку я знаю понад 20 років і щиро поважаю. Я допомагав їй ще в часи Форуму видавців і знаю її як фахову, відповідальну й ініціативну людину. Вона рідко про щось просить, але якщо вже звертається — значить, це справді важливо. І я довіряю її вибору людей і проєктів.
Друга причина — запрошення стосувалося саме моєї сфери. Я не дизайнер інтер’єрів чи ресторатор, а фахівець з історії, культури, літератури. Це теми, в яких я почуваюся компетентним і в яких можу бути корисним як експерт.
І третє — я люблю читати. Я читаю завжди. Зрозуміло, що не всі книжки однаково надихають, але навіть не надто вдала книжка може дати користь. Бо як казав Сенека: щоб зрозуміти, яка книжка добра — потрібно прочитати і кілька поганих. Цей досвід теж цінний.
Загалом, книжок було не так багато — десь десяток. Було достатньо часу, щоб прочитати й осмислити кожну. Я не вважаю, що витратив час даремно. Навпаки — це був цікавий досвід, корисний і особисто, і професійно.
Книжковий ринок дедалі більше вимагає системного підходу. І в цьому контексті ваша премія — дуже доречна ініціатива. Адже вона теж є формою системної роботи.
Премія — це спосіб не просто відзначити окремі книжки, а виявити загальні тенденції, лідерів галузі, напрямки розвитку. У цьому її справжня цінність.
Я б сказав, що премія — це інструмент вимірювання температури по палаті. Вона показує, чим живе середовище, які теми хвилюють авторів і читачів, хто рухає галузь уперед.
Дмитро Лаппо: Яка ваша думка про наші критерії відбору та якими критеріями керуєтеся ви, читаючи книги?
Богдан Тихолоз: Дякую за чітко сформульовані критерії — вони справді допомагали в оцінюванні. Особливо важливо, що в них були враховані такі пункти, як ідея, актуальність, універсальність, культура видання. Це створює відчуття системності й об’єктивності.
Окремо хочу відзначити ще один надзвичайно цінний критерій — розмежування фактичного змісту і суб’єктивних оцінок. Для історичної літератури це критично важливо. Адже історія часто стає полем для міфотворення. Автор може захопливо писати, але при цьому підміняти факти власною системою оцінок, і це спотворює реальність. Читач має право розуміти, де факти, а де інтерпретація.
Окрім базових критеріїв, у мене є ще два особисті, якими я керуюся:
1. Впливовість. Наскільки книжка здатна змінити уявлення людини про світ? Чи здатна вона змінити свідомість, підштовхнути до переосмислення, трансформації парадигм? Якщо так — вона справді важлива.
2. Довготривалість використання. Наскільки книжка залишається актуальною? Чи витримає вона випробування часом і буде важливою не лише сьогодні, а й завтра?
Оце, власне, мій підхід до оцінювання — поєднання об’єктивних рамок і суб’єктивної читацької відповідальності.
«Історичні книги стають гібридними. Вони більше не існують окремо від медіа»
Дмитро Лаппо: Перейдемо до обговорення прочитаних книг? Які тенденції ви помітили?
Богдан Тихолоз: Перше, що кидається в очі — актуальність тематики. Сьогодні історія — це не просто минуле. Це ключ до розуміння сучасності й навіть сценарій для майбутнього. Читач шукає не лише факти, а й пояснення, як історія впливає на наше сьогодення, на ідентичність, на політику, на рішення, які ми приймаємо.
Це суттєво відрізняється від 90-х, коли головний запит був на повернення до забороненого: Грушевський, Яворницький, Антонович. Тоді історичні книжки купували «на полицю» — як акт культурного протесту. Тепер — читають, щоб зрозуміти себе і світ.
Друга тенденція — гібридність книжок. Вони більше не існують окремо від медіа. «Навігатор» — це не просто книжки, а частина цілого освітнього проєкту з порталом, додатковими матеріалами, інтерактивом. «Історія для дорослих» — це ютуб-канал, що породив книжку. «Мурашник» чи книжки Віхоли виросли з соцмереж і блогів. Це вже не просто видання — це частина інформаційної екосистеми.
Цей тренд має як переваги, так і ризики. З одного боку — розширення аудиторії, популяризація знань, доступність. З іншого — небезпека спрощення, зниження фаховості. Деякі тексти поверхові, і це помітно. Але не завжди потрібно міряти все академічною лінійкою. Є різні аудиторії: комусь потрібна глибина, а хтось тільки починає шлях до пізнання. Головне — щоб книжка залишалася чесною і не підміняла знання маніпуляцією.
Це я і побачив у цьогорічних книжках — актуальність, мультиформатність і пошук балансу між доступністю й фаховістю.
Дмитро Лаппо: Ви поставили серії книг “Навігатор з історії України” максимальну оцінку. Чому?
Богдан Тихолоз: “Навігатор” — це не підручник у класичному сенсі. Це серія книг, яка має потенціал змінювати спосіб мислення про історію, особливо серед вчителів і викладачів. Вона допомагає подолати вузький національний підхід до історії й формує більш широкий, глобальний контекст.
Це видання для різних груп: абітурієнтів, студентів, допитливих школярів. Але головною аудиторією я вважаю вчителів, які звикли мислити в межах усталених рамок. “Навігатор” дає їм інший інструмент — бачити історію як комплекс взаємодій: політика, культура, економіка, міжнародні зв’язки.
Це чесна, хоча й дещо спрощена історія, подана так, щоб показати її багатовимірність. Наприклад, Русь неможливо зрозуміти без норманів або без впливу тюркських племен. А повоєнний СРСР — без аналізу холодної війни. Саме такий глобальний підхід дає “Навігатор”.
Порівняно з іншими книжками, як-от «Мурашник», які можуть бути дуже приємні й корисні для ознайомлення, «Навігатор» має значно більший потенціал впливу. Він змінює мислення, ламає стереотипи, і головне — є частиною продовжуваного системного проєкту.
У кожній книзі серії — структура, рубрики, передбачуваність і водночас глибина. Мені особливо сподобалася рубрика про психологію: це неочікувано, але дуже доречно — соціальні психологи коментують суспільні травми та способи їх подолання.
Це і є причина, чому «Навігатор» отримав від мене найвищу оцінку. Це серія, що має системний підхід і стратегічне мислення. Як казав Бісмарк, війни виграють вчителі. І ці книжки — саме для них.
Дмитро Лаппо: Водночас, з різницею в один бал, ви поставили на друге місце книгу Зінченка «Як українці зруйнували імперію зла». Чим вона вам сподобалася?
Богдан Тихолоз: Ця книжка вирізняється тим, що осмислює події зовсім недавнього минулого — розпад Радянського Союзу та роль українців у цьому процесі. Здавалося б, події надто свіжі, дистанція мала, ще болять рани. Але це якраз і робить її унікальною: вона — одне з перших цілісних і чесних осмислень цього періоду.
Особливо переконливим є баланс між фактологією та оригінальністю викладу. Автор зібрав багато матеріалів через інтерв’ю, роботу з документами, а також зумів передати складний контекст у доступній, публіцистичній формі. Мені відчутно, що Зінченко поєднав у собі історика і журналіста — і це працює. Недарма він є співредактором «Історичної правди». Він розуміє, як розповідати складне — точно, чесно і зрозуміло.
Книжка жорстка, не прикрашена, але саме це додає їй сили. Вона змушує думати, рефлексувати, співвідносити минуле з теперішнім. І хоча «Навігатор» для мене — системний проєкт, книжка Зінченка теж стала однією з моїх особистих фавориток у цьому відборі.
Дмитро Лаппо: Так, ви праві, Олександр Зінченко – один із редакторів-засновників «Історичної правди».
Богдан Тихолоз: І це важливо. «Історична правда» — не просто науковий проєкт, а повноцінний медіаресурс. Її автори розуміють, що працюють для великої, дуже різної аудиторії. Їхнє завдання — не лише зібрати факти, а й так їх інтерпретувати й подати, щоб це було доступно і зрозуміло широкому загалу.
Це справді важлива і складна справа, яка потребує одночасно і точності, і комунікаційної майстерності.
Дмитро Лаппо: Якщо вдається подати складні речі простою мовою, тоді будь-яка людина зможе зрозуміти, про що йдеться, і, відповідно, ділитися цим знанням з іншими.
Богдан Тихолоз: Саме так. Але тут важливо зробити одне застереження: спрощення не має перетворюватися на примітивізацію або перекручування. Бо це вже питання поваги до читача.
Коли автор спрощує настільки, що підсовує спотворену або поверхову версію складних речей, це вже не просвіта, а пропаганда. Я глибоко переконаний: аудиторію треба поважати — і це означає говорити просто, але чесно.
Авторка фотографій – Богдана Мелих
