25 вересня на «Книжковій країні» у ВДНГ відбулася дискусія «Що допомагає нам триматися. Психологічний нон-фікшн під час війни». Розмову модерував Максим Храмов, співзасновник книжкової премії українського нон-фікшну KBU AWARDS. Ірина Білоцерковська («Книга обіймів»), Галина Тютюнник («Володар гніву») та Костянтин (Вальде) Ульянов («Броньований розум») говорили про сенси, які допомагають вистояти, про досвід, що змінює, і про практики, які повертають силу. Нон-фікшн стає опорою для військових, їхніх родин і кожного, хто живе у реальності війни.
Максим Храмов:
Я попрошу учасників нашої розмови сказати кілька слів про себе, почнемо з Ірини Білоцерковської.
Ірина Білоцерковська:
Я видавчиня. З 2018 року ми видаємо книжки про війну у видавництві «Білка». Переважно це або публіцистика (мемуари чи життєві історії різних людей), або художня література. Можливо, ви знаєте нас саме завдяки художнім книжкам, адже за шість років ми тричі отримували премію «Книга року BBC» у номінації «Художня книга».
У якийсь момент мені здалося, що ми вже повністю занурилися в цю нішу: сучасні українські автори, які пишуть про сучасну Україну, — і вийти з неї буде складно. Але у Facebook, де ми всі трохи живемо, почали з’являтися пости жінок, які чекали своїх чоловіків з війни, або чоловіків, що тільки пішли воювати. Я подумала: як людина, яка в темі війни з 2014-го і чий чоловік воював на той час понад два з половиною роки, я маю певний набір «лайфхаків», які допомагають мені втриматися в особливо важкі моменти очікування. Я зібрала все, що змогла, і просто виклала у мережу. Під цими текстами багато моїх «посестер з чекання» додали й розповіли про свій досвід. Я довго відмовлялася від думки написати книжку, але зрештою зробила це, бо відчула, що людям вона потрібна. Так з’явилася “Книга обіймів”, а я стала авторкою.
І отримала від читачів меседж, який показав мені, що наш нестандартний, оригінальний non-fiction, наш досвід, наші техніки, наші знання мають бути поширені серед тих, хто цього потребує. Тож ми вирішили працювати з non-fiction далі, включившись у створення унікального українського напрямку, який зможе підтримати кожного.
Максим Храмов:
Хочу додати, що книжка написана з фантастичною відвертістю. Вона абсолютно відкрита, не має заборонених тем. Ми всі у житті стикаємося з тим, що у близьких чи друзів хтось воює, на жаль, дехто гине. Але дуже рідко можна поговорити з кимось про досвід воюючих родичів чи близьких із максимальною відвертістю.
Ця книжка для багатьох жінок, чиї чоловіки воюють, – можливість спочатку чесно поговорити із самою собою, а потім використати цей досвід у спілкуванні з коханим.
Як людина емпатична, яка багато працює у коучингу, читаючи цю книжку, відчував хвилю тепла й вдячності за відвертість і практичність. Там ідеться і про сексуальні стосунки з чоловіком, і про гнів, і про зміни, які відбуваються в людях, і про те, як із цим жити.
Мені хочеться запитати, Ірино: у радянській і пострадянській літературі завжди транслювалося: якщо чоловік воює, жінка повинна все покласти на вівтар боротьби, забути про себе, свої інтереси, свою жіночність — усе заради перемоги.
А у вашій книзі багато говориться про протилежне: що жінка повинна думати і дбати про себе: про ментальне здоров’я, психіку, тіло, задоволення, красу. У який момент це прийшло до вас особисто і наскільки це важливо для жінки, чий чоловік воює?
Ірина Білоцерковська:
По-перше: ніхто нічого нікому «не повинен». Це я завжди казала батькам, коли чула: «ти повинна». Я нікому нічого не винна. Я винна тільки собі та й то лише тоді, коли сама так вирішу. Жінка може жити так, як хоче.
По-друге, у мене є досвід моєї родини. Моя бабуся Світлана під час Другої світової, з трирічною донькою і вагітна на дев’ятому місяці, виїжджала з Києва. Мій дід був командиром автобату, і коли він дізнався, що Київ здадуть, зумів лише підвезти бабусю на край міста. Вона йшла сама, вагітна, з дитиною. Народила сина, мого батька, просто в дорозі.
Далі вона замикала трирічну доньку і новонародженого на 12 годин у квартирі, залишаючи їм склянку молока, і йшла працювати. Коли ця історія передавалася в родині, я розуміла, яке це пекло, і що я так не хочу.
На початку повномасштабного вторгнення я інстинктивно намагалася діяти так само: Сергій пішов воювати, я додалася до волонтерства. Але за кілька місяців, коли ми вперше зв’язалися по відео, він побачив мої облізлі нігті й здивувався: «Хіба немає майстрині манікюру?». Я сприйняла це як дрібницю, але все ж пішла на манікюр. І коли сиділа в салоні, відчула, ніби з мене зняли внутрішній затиск. Хтось подбав про мене. І тоді я зрозуміла: якщо хочу мати внутрішній стрижень, витримати — мушу дбати про себе.
Мій головний меседж такий: якщо тобі зовсім зле — займайся тілом. Стає трохи краще — займайся красою і задоволеннями. Відчуваєш силу — можеш уже дбати і про чоловіка, і про інших.
Максим Храмов:
Ті практики, про які ви пишете, вони ж не з’явилися раптово. Це спершу були спонтанні історії? У який момент ви вирішили їх систематизувати й видати книжкою?
Ірина Білоцерковська:
Мій пост у Facebook, в якому я поділилася своїми практиками, розійшовся з величезним охопленням. Якби я видала книгу таким накладом, то була б дуже заможною! Багато людей щось брали для себе, підтримували коментарями і допомагали поширювати. Я побачила, скільки важливої інформації зібралося, і як людина, яка дбає про своїх авторів і читачів, вирішила усе це зібрати, написати і видати.
Максим Храмов:
Чи планується друге, доповнене видання? Мабуть, багато жінок діляться історіями?
Ірина Білоцерковська:
Жінки справді багато розповідають, але ніхто не просить доповнювати чи змінювати. Я навіть запитувала, але поки що порад щось змінити не було. Думаю, згодом додасться ще чимало цікавого.
Максим Храмов:
У соцмережах часто можна натрапити на хейт від жінок, чиї чоловіки воюють. Під постами з’являються коментарі: «А ти де воюєш?», «Чого ти тут, голубонько?». Це не боти, а реальні жінки, у яких в середині багато гніву, роздратування через почуття несправедливості: її чоловік воює, а інші живуть звичним життям. Що б ви порадили таким жінкам?
Ірина Білоцерковська:
Я нічого не радила б. Якщо людині стає легше від того, що вона час від часу прийде у Facebook і виплесне свій гнів — нехай робить це. Головне, щоб їй було легше. Особисто я так не роблю: не люблю себе в гніві, бо це забирає мій ресурс.
Коли Сергій приїжджає у відпустку, ми гуляємо містом, і він часто жартує: «Оцей хлопець мені б в окопі згодився». Я відповідаю: «У нього троє дітей». На що Серж каже: «так, треба виростити дітей, щоб вони пішли воювати згодом». Такі наші внутрішні сімейні розмови…
Якщо жінка виносить свій гнів назовні — це залежить від її стану. Вона має право на гнів, має право на обурення. Так я думаю.
Максим Храмов:
І тут ми переходимо до теми гніву. У нас королева гніву на сьогоднішній зустрічі — Галина Тютюнник, психолог, спеціаліст, яка дуже добре орієнтується в цій темі. До речі, Галина — одна з, можна сказати, співавторок «Книги обіймів», адже після кожного розділу там є її коментарі як психолога. Щоб перейти до книги «Володар гніву» скажіть: чому вам було цікаво коментувати книжку Ірини? Що ви там знайшли цінного для себе і для інших людей?
Галина Тютюнник:
Ми з Ірою познайомилися досить дивно, за чиїмись рекомендаціями. Мені було цікаво працювати з Ірою та її книгою. Більше того, я вважала, що ця книга, Іро, вибач, з’явилася запізно, у тому сенсі, що мала бути написана набагато раніше. Чому я так думаю? Бо я сама дружина військового, і наша сім’я в темі війни ще з 2014 року. У мене також були щоденникові записи про те, як я переживала весь цей треш. Я думала: було б добре мати можливість ділитися цим ширше, ніж лише у себе на сторінці у Facebook. Тому, коли дізналася, про що буде «Книги обіймів», сумнівів не було: її потрібно видати, вона буде актуальною ще багато років.
Максим Храмов:
А для себе ви, як дружина військового, щось узяли з книги?
Галина Тютюнник:
У принципі, ні. Але історія з манікюром і для мене показова. У 2014 році моїм переломним моментом, коли я перейшла з режиму «виживати» в режим «жити», було саме те, що я дозволила собі з’їсти стейк і сходити на манікюр. Бо до того все було шкода: гроші потрібні на волонтерство.
Максим Храмов:
Ваша книга – «Володар гніву» – як вона народилася? Чи це суто військова історія? Адже книжка, хоч і пов’язана з актуальними сьогодні питаннями, але, мені здається, її можна читати й без прив’язки до сучасності. Вона стосується будь-яких проявів гніву: його виникнення, роботи з ним, виживання під час хвиль агресії, боротьби з саморуйнуванням тощо.
Галина Тютюнник:
Насправді книга може бути корисною широкій аудиторії. Єдине, вона розрахована на дорослих, а не на розмову з дітьми. Народилася вона з особистого та професійного досвіду. Я працюю як із цивільними, так і з військовими, ветеранами, переселенцями. У книзі написано «Путівник для ветеранів і військових», але основу складає мій власний досвід як дружини військового.
Коли чоловік вперше повернувся із зони бойових дій, у нього був ПТСР і величезні спалахи гніву: він «загорався» миттєво на максимум, і я не знала, як із цим бути. Інструментів тоді не було. Я не розуміла, як реагувати, як допомогти йому усвідомити, що з цим можна працювати. Поради шкільних психологів були непридатними. У нас були дуже складні один-два роки після його повернення. Сім’я реально заплатила високу ціну, щоб зберегтися.
Ті інструменти, які зібрані в книзі, я складала буквально по крупинках: семінари, книжки, відео, навіть ідеї, які не завжди напряму стосувалися гніву, але їх можна було використати. Частину я пробувала з чоловіком, частину — у роботі з військовими, частину — з цивільними.
Але поштовхом до написання стало ось що. Існує думка, що найбільший страх людини — це страх смерті. Я з власного досвіду скажу: ні, у кожного найбільший страх свій. У лютому 2022 року, коли чоловік знову був на війні, я сиділа з дітьми у Борисполі під обстрілами. І зрозуміла: я не боюся померти. Я боюся, що чоловік повернеться, а я не впораюся з його станом. Потім подумала: ти вже проходила цей шлях, щось умієш, маєш досвід, і таких сімей тепер буде дуже багато. Чому б цим не поділитися?
Спершу це були файли на комп’ютері. А потім доля звела мене з Іриною — і книжка вийшла друком.
Максим Храмов:
А що за останні роки викликало у вас найбільший гнів? Як ви з цим боролися? Яку методику з тих, що є в книжці, застосували?
Галина Тютюнник:
Не пригадаю яскравої події, яка викликала б сильний спалах гніву. Швидше це хронічний гнів, коли відбуваються нічні обстріли. Спочатку він проявляється у вигляді нецензурної лексики — і це нормально, бо напругу треба десь скидати. А потім я переходжу до практик: дихання, заземлення, пошук відчуття хоча б мінімальної безпеки, якщо це можливо.
Максим Храмов:
У книжці є цілий розділ, присвячений роботі з гнівом. Там дуже цікаво описані методики: тілесні, дихальні, фізичні. І взагалі, оскільки ми постійно перебуваємо у стресових ситуаціях, я б радив кожному мати цю книжку. У ній подано практично всі можливі факти й безліч способів роботи з ними — абсолютно різних.
Мені дуже сподобалася робота з собою. Плюс там є медитації й афірмації з QR-кодами, які можна відкрити на телефоні й одразу використовувати на практиці. Це, до речі, сьогодні один із трендів non-fiction літератури: читач отримує не лише текст, а й відеоряд чи медіаконтент. Тож книга у цьому плані справді корисна й унікальна.
Передаю слово Костянтину Ульянову. Скажіть буквально кілька слів про себе та про те, як з’явилася книжка. Вона теж велика, об’ємна, описує безліч варіантів виникнення й розвитку стресу. Написана на підставі бойового досвіду й орієнтована передусім на людей, які служать або готуються до служби. Але там є багато речей, корисних і в нашому повсякденному житті, адже ми всі перебуваємо у стресі. Отже, кілька слів про вас і про створення книжки, а тоді перейдемо до запитань.
Костянтин (Вальде) Ульянов:
Багато років я був інструктором зі спецпідготовки, інструктором у сфері систем особистої безпеки. Був такий курс під назвою «Броньований розум». Його завдання полягало в тому, щоб узяти людину, робота якої пов’язана з виживанням у екстремальних ситуаціях (це може бути військовий, поліцейський, приватний контрактор), і помістити її у стресові умови. Там вона отримувала досвід дій у стресі — не іграшковому. Ми називали його «іграшковим», але, повірте, ніхто з тих, хто проходив курс, не скаржився, що навантаження було замале.
Людина на власному досвіді бачила, як стрес впливає на її бойову ефективність. Адже можна чудово стріляти чи накладати турнікет, але з появою стрес-фактора робити це значно важче. Це підтверджує і наука, і статистика. Коли учасники бачили це на собі, ми надавали їм інструменти: що можна зробити, щоб у реальній бойовій ситуації чи під час порятунку життя мінімізувати руйнівний вплив стресу.
Проте в межах практичних занять дуже важко пояснити механізми: що таке стрес, що таке бойовий стрес, як працює наша стресостійкість. Для цього в курсі була й лекційна частина. Спочатку близько 5 годин, а на останніх курсах уже 12. Ми розбирали кейси, показували відео. Але пропускна здатність нашої групи інструкторів була обмеженою. Тож я вирішив викласти матеріал у книжці.
Книга вийшла на 60% меншою, ніж я задумував, адже такий обсяг, як у Роберта Сапольскі, ніхто на позиціях не читатиме. «Броньований розум» — це підручник, а не книга для натхнення. Вона дає розуміння, як працює організм і психіка в екстремальних умовах, які будуть впливи та наслідки. Це допомагає також зрозуміти інших людей.
Максим Храмов:
Запитання такого плану. Ми всі, навіть ті, хто живе у мирних містах, перебуваємо у постійному стресі. У вас є глава з епіграфом: «Все — отрута і все — ліки. Залежить від дозування». Стрес теж може бути корисним, якщо короткостроковий. Але якщо він триває довго, то руйнує організм. Ми всі живемо в умовах перманентного стресу, адже ніхто не знає, коли й куди прилетить. Це не порівняти з бойовим стресом, але фон постійно псує життя: ми не можемо планувати чи насолоджуватися життям. Це стрес, що триває вже роками. Які поради ви б дали людям, які не воюють, але живуть у цьому постійному напруженні?
Костянтин (Вальде) Ульянов:
Купити книгу «Броньований розум» ))) Вибачте, не втримався )))
Ще Ганс Сельє, який увів термін «стрес» у біологію, сказав: стрес — це не те, що з нами сталося, а те, як ми до цього ставимося. Психологічний контекст сприйняття загрозливої ситуації надзвичайно важливий.
Наприклад, під час пандемії більшість людей сильно страждала від невизначеності. Водночас один мій друг-ветеран дуже радів: він докупив патронів, фільтр для протигаза, підготувався. Для нього ситуація була контрольованою, тому не викликала стресу.
Найгірше для психіки — ситуація, яку ми не можемо контролювати й не знаємо, коли вона почнеться чи закінчиться. Так було з пандемією і так є з війною. Але навіть суб’єктивне відчуття контролю знижує стрес. Ми не можемо вплинути на ракету, але можемо мати тривожний рюкзак, пройти курси зупинки кровотеч, знати, як діяти. Це формує стресостійкість і дає відчуття впливу.
Максим Храмов:
На 4–5 день після початку повномасштабного вторгнення я поїхав додому зі сховища. щоб помитися й переодягтися. Поки мив посуд, поруч упала збита ракета. Моєю реакцією було: вдягнути штани й продовжити мити посуд. Страху не було взагалі. Так само багато моїх знайомих жінок у подібних ситуаціях більше переймаються тим, як вони виглядають, ніж самим обстрілом. Це теж прояв стресу? Чи, навпаки, вже якась «відмороженість»? І чи добре це для психіки?
Костянтин (Вальде) Ульянов:
Усе це — прояви стресу. Організм реагує по-різному: гостро тут і зараз (наприклад, розлад шлунка перед боєм) чи хронічно (виразки, рефлюкс від постійного напруження). Часто виникає «зміщена активність» — рутинні дії, які мозок запускає, щоб впоратися. Хтось у стресі починає їсти, хтось — не їсть узагалі, у когось змінюється лібідо. Це нормально, поки не переходить у неконструктивні форми. Якщо механізм допомагає жити — добре. Якщо шкодить здоров’ю чи стає нав’язливим — тоді вже проблема.
Максим Храмов:
Коротке питання до всіх: якби ви видавали ваші книжки сьогодні, що б додали?
Ірина Білоцерковська:
Книга нова, тож нічого.
Галина Тютюнник:
Я б більше написала про психологічну травму, її вплив на гнів і методи роботи з цим.
Костянтин (Вальде) Ульянов:
«Броньований розум» оновився у 2025 році — став меншим за обсягом, але змістовнішим. Я б додав додаток із переліком книжок для глибшого розуміння теми. Адже війна активує старі травми, і важливо мати літературу, що допоможе їх осмислити. Зараз часто раджу «Уламки дитячих травм. Чому ми хворіємо і як це припинити» Донни Джексон Наказава та Джеймса Голліса «Під тінню Сатурна» про чоловічі психологічні травми.
Максим Храмов:
Завершення війни теж стане для нас стресом, випробовуванням. Але хай воно настане якнайшвидше. Дякую авторам і раджу всім іншим: купуйте та читайте ці книжки — вони справді варті уваги.
