У межах BookForum відбулася професійна дискусія «Нонфікшн у фокусі: як змінюється український книжковий ринок», ініційована премією KBU Awards. Модератор зустрічі, співзасновник премії Максим Храмов, нагадав, що KBU Awards щорічно відзначає найкращі українські книги в жанрі нонфікшн у п’яти номінаціях: «Війна», «Історія», «Бізнес», «Особистісний розвиток» та «Ідентичність».
«Ми говоритимемо не про художню літературу, а про книжки, які формують мислення, — зазначив він. — Нонфікшн в Україні зростає шаленими темпами: дедалі більше авторів пишуть корисні та цікаві книги в цьому жанрі і нам стає все важче формувати короткі списки».
У дискусії взяли участь представниці провідних видавництв, що працюють із жанром нонфікшн: Дзвінка Завалій («Лабораторія»), Ірина Білоцерковська («Білка»), Анастасія Нікітіна («Наш Формат») та Ілона Замоцна («Віхола»). Розмова була присвячена тенденціям, викликам і перспективам розвитку нонфікшн-літератури в Україні.
Нонфікшн розвивається разом із суспільством
Максим Храмов: Як за останній рік змінився нонфікшн у вашому видавництві — чи зростає інтерес читачів, які теми стали найпопулярнішими та які новинки ви видали?
Дзвінка Завалій:
У «Лабораторії» за останній рік помітно зріс попит саме на книжки українських авторів, що базуються на нашому власному досвіді. Це цілком логічно.
Наприклад, книжка про дослідження роду — «А тепер і спитати немає в кого». Ми знали, що вона буде популярна, але не очікували наскільки: одразу після надходження першого накладу на склад ми відправили в друк другий. Це показує, що українці прагнуть глибше досліджувати свою ідентичність, а пізнання власного роду — важлива частина цього процесу.
Ще одна гаряча новинка — «Як вдихнути вільно» Маріам Найем, книжка-посібник із деколонізації. Маріам ділиться власним шляхом — як «виселити москаля з голови», подолати меншовартість і побачити себе поза імперською оптикою. Передзамовлення на цю книжку б’ють усі рекорди, і ми дуже сподіваємося, що вона знайде свого читача.
Загалом, найбільше зараз читають те, що допомагає нам зрозуміти себе або порівняти український досвід із закордонним.
Серед перекладних новинок — «Мобілізована нація» про Німеччину 1943–1945 років та «Першими в бій» — про те, як принципи бізнес-лідерства можуть працювати у військовому управлінні. На жаль, ці теми нині дуже актуальні для нас.
Ірина Білоцерковська:
Видавництво «Білка» працює з нонфікшном і публіцистикою ще з 2018 року. Наше завдання — фіксувати особистий і спільний досвід проживання війни. Ми вважаємо, що цей етап життя країни надзвичайно важливий не лише для нас, а й для наступних поколінь.
Як каже одна з наших авторок, уся історія, яка існує лише в цифровому форматі, дуже швидко зникає. Тамара Горіха Зерня писала «Доцю» на основі великого масиву матеріалів — і з інтернету, і зі свідчень людей. Це був 2017 рік. Якщо зараз спробувати знайти інформацію про початок окупації Донецька — навіть через Google чи ChatGPT — то знайдеться, можливо, п’ята частина того, що було тоді. А далі буде ще менше.
Тому наша місія — документувати, зберігати й боронити простір українського нонфікшну від засилля перекладної літератури. І нагадувати читачам: історія, у якій вони живуть зараз, — найцікавіша й найважливіша для них самих.
Цього року ми видали дві книжки й трохи змінили напрям — від воєнної публіцистики до практичного нонфікшну.
Одна з них — моя, «Книга обіймів». У ній ідеться про те, як ми переживаємо війну, і про прості рішення, які допомагають не втрачати стійкість. Бо виживають не найсильніші, а ті, хто здатні пристосовуватися. Кажу це як людина з біологічною освітою: наше головне завдання — навчитися жити у війні, кінця якої поки не видно.
Друга книжка — «Володар гніву» Галини Тютюнник. Це неймовірно сильна робота. Вона з 2014 року працює з родинами військових, із темами гніву та агресії як проявами ПТСР. І сама пройшла через цей досвід. Дуже раджу подивитися її книжку на нашому стенді — це справді важливо.
Анастасія Нікітіна:
Видавництво «Наш Формат» спеціалізується переважно на нонфікшні — 90% нашого каталогу складає саме він. Художню літературу ми видаємо дуже рідко, здебільшого перекладну.
У перекладного нонфікшну є своя специфіка: довший процес підготовки, складніша промоція, бо автор не поруч, і немає живої участі в просуванні.
Ми працюємо з різними напрямами: мотивація, психологія, саморозвиток, біографії, мемуари. Після початку повномасштабної війни ми також запустили окрему ініціативу — серію книжок спільно з Американською медичною асоціацією. Це фахові посібники для військових медиків про травму. Вони не для продажу, але це теж нонфікшн, який вимагає дуже ретельного перекладу та наукового редагування.
Серед українських авторів цього року вийшла книжка Нелі Малюти «Основи продажів». Це практичний посібник для тих, хто працює у B2B-сегменті — базовий, прикладний, із реальними прикладами з нашого середовища.
Щодо ринку: продавати нонфікшн стає складніше. Мабуть, тому, що ми вже четвертий рік живемо в емоційно важких обставинах, а нонфікшн вимагає зосередження, роздумів, роботи над собою. Тож легкі жанри продаються простіше. Але ми не зупиняємося: зараз у нас у роботі близько ста проєктів.
Ілона Замоцна:
Видавництво «Віхола» працює лише з українськими авторами, тому можу впевнено сказати: український нонфікшн популярний.
І я мушу трохи не погодитися з колегами: насправді нонфікшн — передбачуваний жанр. Ти розумієш тему, бачиш, чи є попит, і знаєш, як просувати книжку. А ось із художньою літературою все набагато складніше: навіть якщо текст чудовий, успіх непередбачуваний.
Наприклад, наша найуспішніша книжка «Танці з кістками» уже має сумарний наклад близько 90 тисяч примірників — але спершу ми взагалі не робили на неї ставку. З нонфікшном усе простіше: якщо автор має аудиторію, ти можеш розраховувати на певні результати.
Протягом року ми працювали з різними напрямами. Найпопулярніший — психологія, у цьому жанрі в нас зараз багато книжок у процесі.
Ми також вийшли на новий для нас і для українського ринку напрям — кулінарний нонфікшн. Випустили книжку про галицькі пляцки — і вона стала хітом на Форумі видавців, продавалася буквально по дві штуки в руки. Потім видали ще кілька книжок від популярних інстаграм-блогерок.
Цей сегмент в Україні майже не покритий, як і науково-популярні книжки про математику, фізику, техніку. Але тут є інша проблема — не всі українські автори готові писати популярно. Вони або створюють суто наукові тексти, або не пишуть узагалі. Ми шукаємо авторів, які зможуть пояснювати складні речі просто — і будемо раді, якщо вони самі до нас прийдуть.
Нині у нас співвідношення десь 70 на 30 — нонфікшн до художки. Ми поступово розширюємо художню лінію, але все ж таки близько 70 позицій у роботі — це нонфікшн різних напрямів: історія, психологія, науково-популярні теми, кулінарія. Ми добре розуміємо, як цей сегмент просувати, а от як ефективно просувати художню літературу — от якби хтось розповів, ми були б дуже вдячні (усміхається).
Непередбачуваний нонфік: Britney, що спізнилася, і розгніваний Іво Бобул, який піднімає продажі
Максим Храмов: Які найбільші несподіванки у жанрі нонфікшн ви мали за останній рік? Наприклад, очікували, що книжка стане хітом, а вона не пішла. Або, навпаки, думали, що продасте небагато, а вона раптом злетіла.
Ілона Замоцна:
Можу сказати, що бізнес-література зараз продається гірше, ніж до війни. На початку повномасштабного вторгнення вона взагалі не продавалася. Тепер ми поступово повертаємось у звичне русло. Ми видали книжку «Soft Skills. Бути собою» — автори Олена Жильцова та Володимир Станчишин. Оскільки Володимир Станчишин — наша зірка психології, ми розраховували, що перший наклад у 10 тисяч примірників продамо без проблем. І так і сталося — менш ніж за рік ми їх реалізували, потім надрукували ще шість тисяч і вже половину також продали. Тобто навіть попри те, що це бізнесова тематика, книжка добре продається й входить у топи.
Анастасія Нікітіна:
Ми видаємо бізнес-літературу меншими накладами, бо її аудиторія вужча, а тематика складніша. Якщо порівняти з психологією — остання нині дуже затребувана. Людям емоційно важко, вони шукають розраду. Хтось іде до психолога, хтось — читає книжки, щоб зрозуміти, що з ним відбувається. Тому популярна психологія, яка простою мовою пояснює емоційні процеси, має значно більший попит, ніж економічні тексти про команди чи бізнес-процеси.
Ми маємо серію «Економічні дива» — про розвиток економіки та досвід різних країн. Але наклади там невеликі — 2–3 тисячі примірників, не 5–10. Цього вистачає, щоб задовольнити перший попит і підтримувати асортимент. Це своя, стабільна аудиторія.
Ще один момент — промоція. Якщо це не український автор, доводиться докладати більше зусиль, щоб пояснити, чому його варто читати. Потрібно шукати експертів в Україні, які допоможуть донести цінність книги своїй аудиторії. Це складніше, ніж коли маєш відомого українського автора.
Щодо неочікуваних випадків. Торік ми видали мемуари Брітні Спірс. Надрукували 10 тисяч примірників у двох варіантах — чорному з написом Britney і рожевому. У роботі з іноземними виданнями є свої складнощі: ми залежимо від правовласників. Українські видавці отримали текст одночасно зі світовим релізом, а часу на переклад і редагування обмаль. Люди не розуміли: “Як це — світ уже читає, а ви ще тільки перекладаєте?”. Але переклад, редагування, друк — це процес, що триває кілька місяців. У результаті ми вийшли із запізненням, і попит уже був менший, бо частина аудиторії встигла прочитати оригінал. Це приклад, коли ситуація не залежить від видавця, але впливає на продажі.
Дзвінка Завалій:
Розкажу смішну історію. Одного разу наш склад телефонує: “Книжка скінчилась, треба додруковувати!”. А сталося це через блогерку та інтерв’юерку Емму Антонюк. У неї було інтерв’ю з Іво Бобулом, під час якого вони посварилися. Ми співпрацюємо з Еммою: вона дарує героям своїх інтерв’ю наші книжки. Для Іво Бобула вона вибрала «4 тисячі тижнів. Тайм-менеджмент для смертних». Під час сварки він узяв книжку й жбурнув її — і після цього наші продажі різко зросли. Ми жартували, що дякуємо, хоч книжка й постраждала. От так хайп може допомогти продажам.
Ірина Білоцерковська:
Якщо говорити про фікшн, точніше — про публіцистику й мемуаристику, що ближчі нашій аудиторії. Це не зовсім формат премій, адже мемуари оцінювати важко: як порівняти історії людей, які переживають війну?
Мені здавалося, що з кожним роком важкі історії буде дедалі складніше сприймати — ми всі занадто зболені. Але кожного разу, коли приходить гарно написаний текст із особливою авторською оптикою, я з хвилюванням починаю читати. Іноді навіть прошу колег подивитися, чи не буде він надто травматичним.
Та виявляється, що автори мемуарів часто пишуть так, ніби розповідають історію близьким — мамі, дружині, дітям. Вони прагнуть поділитися, але не травмувати. Це спосіб зняти тягар самотності.
Мене особливо цікавить тема полону — людей, які пройшли полон, реабілітувалися, повернулися до війська. Це важкі історії, і я розумію, що попит на них буде невеликий: і для військових, і для волонтерів полон — це червона лінія, про яку страшно навіть думати.
Нещодавно я розмовляла з Тайрою — вона пише свою історію. Ми також готуємо книжку Євгена Шибалова — неймовірно світлої людини, яка пройшла полон і при цьому зберегла іронію й внутрішню силу. Зараз книга на етапі редагування у Тамари Горіха Зерня. Думаю, вона буде надзвичайно цікавою.
Анастасія Нікітіна:
Додам до слів Іри. У нас був болісний досвід після загибелі Максима Кривцова. Ми саме видали його «Вірші з бійниці» — книжка вийшла 24 грудня, а Максим загинув 7 січня. Вона стала символом — книжкою про нього, про боротьбу, про людину, яка через поезію переживала війну.
Перший наклад — 1,5 тисячі примірників, потім ми зробили ще 17 тисяч. Загалом — близько 20 тисяч. Після його смерті весь наклад розкупили за пів дня.
Торік ми видали «На мінному полі пам’яті» — біографічну книжку про Максима, складену з його дописів, спогадів друзів і побратимів, з великою кількістю ілюстрацій. Вона дуже жива, у ній весь Максим. Але попиту на неї вже не було такого, як на першу. Здається, зробили два наклади по дві тисячі, загалом — близько п’яти тисяч.
Це книжка про пам’ять. Її було боляче робити, бо редакторка Наталя Коваль добре знала Максима — вони разом навчалися в літературній школі. Для всієї команди це був важкий, але необхідний проєкт.
Ми не завжди видаємо книжки, орієнтуючись на попит. Є комерційні проєкти, а є ті, які просто мають бути — бо вони важливі для нас, для пам’яті, для сенсу всього, що ми робимо.
Нонфікшн – це відверта розмова про реальність
Максим Храмов: Якщо говорити про війну, про яку ми вже згадували у контексті літератури, то тут дуже показовий момент. Я ресторатор уже 25 років. І зараз приміщення в підвалах зовсім не користуються попитом. Хоча, здавалось би, вони найкращі, бо безпечні. Але люди не хочуть туди йти — підвал асоціюється з бідою.
Натомість усі хочуть великі простори: стелі по 5–6 метрів, великі вікна, нью-йоркський стиль. З книжками, мабуть, схожа історія. Книжки про полон чи інші тяжкі теми зараз тригерять. Людям не хочеться читати про біль і трагедії, тому такі тексти продаються гірше. Мені так здається. Можливо, ви мене виправите, адже, наскільки розумію, книжки про війну все одно видають — певних авторів і певні тексти. То що, на ваш погляд, сьогодні має найбільший попит?
Ірина Білоцерковська:
Не читати про війну — це як стояти в центрі вихору із заплющеними очима, намагаючись не бачити, що відбувається. Це позиція дитини, яка не шукає виходу й не ділиться досвідом виживання з іншими. Я людина категорична, але не безглузда: розумію, що всім потрібно відпочивати, навчатися, працювати, жити в радості — навіть якщо її зараз небагато. Але не читати зовсім — це, по суті, самознищення й безвідповідальність.
Треба знати й розуміти, що може чекати тебе у певній ситуації. Навіть художня література про війну дає людям знання, які допомогли врятуватися у 2022 році. На одному заході дівчина-старшокласниця розповіла, що пройшла навчання на пілота БПЛА. Каже: «Я гуманітарій, мені важко даються технічні схеми. Але коли я прочитала роман “Пташники” — художню книжку про пілотів дронів, — то вперше зрозуміла, як це працює».
Тобто література про війну може бути будь-якою: психологічною, дитячою, навіть смішною. На війні багато гумору, багато анекдотів. Не обов’язково входити в стан постійного страждання — треба розуміти, як люди проживають війну, знаходять радість, любов, справу, бізнес. У книжках про війну є все — будь-який жанр.
Максим Храмов: Тоді порадьте, будь ласка, кілька книжок про війну, які вас особисто зачепили, і скажіть — чому.
Ірина Білоцерковська:
Ми зараз здебільшого говоримо про нонфікшн. Ми читаємо нонфікшн, щоб розуміти правду — це потрібно й для видання художньої літератури. Бо видавати художній твір, не розуміючи реалій, — непрофесійно. Ми позиціонуємо себе як воєнне ветеранське видавництво з 2018 року, тому в темі розбираємося, але все швидко змінюється, і треба постійно тримати руку на пульсі.
Якщо говорити про non-fiction, перш за все я рекомендую «Броньований розум» Костянтина Ульянова. Це, на мій погляд, перша й найповніша книга про роботу з ПТСР. Дякую видавництву «Наш формат» за підтримку й популяризацію цієї книжки. Для мене вона дуже важлива — Кириченко колись подарував мені її особисто.
Також варто звертати увагу на мемуари — але важливо, хто їх пише. Якщо вам близька людина-автор, ви довіряєте її голосу, вважаєте її щирою й чесною — тоді такі мемуари стануть для вас цінними. Вони допоможуть знайти нові смисли й орієнтири для виживання.
Анастасія Нікітіна:
Після початку повномасштабного вторгнення зріс попит на історичні книжки — про досвід воєн інших країн, про Другу світову, про Черчилля. Люди шукають відповіді: «А як у них це було?»
Ще один напрям — прикладний військовий нонфікшн. «Наш формат» разом із Спільнотою української реформації видає статути для військових — безкоштовні навчальні посібники, які розповсюджуються серед військових частин і оновлюються відповідно до змін Міноборони.
Великий попит мають книжки про психологічний досвід війни, про травму. Наприклад, «Одного разу воїн» Чарльза Гоуґа чи «Плем’я» Себастіана Юнгера. Це складні, але необхідні тексти, які читають і військові, і цивільні. Дехто навіть створює книжкові клуби навколо них.
Ми також видали книжку «Як це, війна?» — про психологічний досвід перших шести місяців вторгнення. Це непростий текст, але дуже важливий для фіксації нашого досвіду — і для нас, і для майбутніх поколінь. Ми доповнили його реальними історіями людей — «пігулками світла», як їх назвав співавтор Ілля Полудьонний: про добро, підтримку, несподівану радість у темний час.
До книжки долучилися Ветеран Хаб, які поділилися своїм досвідом роботи з ветеранами. Ми також підняли тему сексуального насильства — за участі фонду «Сильні», який допомагає жінкам, що постраждали під час війни. Такі книжки важко читати, але вони потрібні — і для історії, і для суспільства.
Дзвінка Завалій:
На початку повномасштабного вторгнення справді був сплеск інтересу до книжок про Другу світову. У нас, наприклад, дуже популярною стала праця Лоренса Ріса «За лаштунками війни» — про передумови Другої світової. Люди шукали паралелі, намагалися зрозуміти, чому війни починаються.
Другий напрям — український досвід. У 2022 році ми видали книжку «Наше. Спільне» — про емоційні стани людини під час війни, про прийняття того, що здається неприйнятним. Автор проводить читача через усі етапи — від шоку до прийняття, розповідаючи реальні історії.
Сьогодні ми працюємо у двох напрямах:
- Фіксація досвіду і злочинів. Це книжки, які, можливо, не будуть комерційними, але є нашою відповідальністю. Наприклад, «На власній шкірі» Світлани Ославської — історії цивільних після окупації. Їх важко читати, але забути їх — злочин.
- Осмислення війни через історії. Зокрема, готуємо книжку Катерини Єгорушкіної «І тоді наш будинок став кораблем» — про досвід війни очима дітей і дорослих. Головна метафора — пошук дому, який не зникає, навіть якщо змінює форму.
Також готуємо книжку про село Ягідне, яке пережило 30 днів окупації. Це болісні, але правдиві свідчення.
Серед перекладної літератури популярні зараз не стільки історичні описи воєн, як практичні книжки — наприклад, «Першими в бій» і «Вірний завжди» про морську піхоту США, або «Мобілізована нація» про механізми пропаганди у Німеччині. Вони дають практичне розуміння того, як суспільства функціонують під час війни.
Ілона Замоцна:
Цього року ми видали три книжки про війну.
Перша — збірка воєнної поезії Андрія Сем’янківа, який служить.
Друга — «Моя депортація» Османа Аріфмеметова, кримського татарина, що нині перебуває в російському полоні. Завдяки фонду «Зміна» нам вдалося отримати його рукопис і видати книгу.
Третя — «Букурія» Богдана Журавля, воєнного медика, колишнього пластичного хірурга з Вінниці. Це книжка з надзвичайним почуттям гумору, яку можна читати про війну — і сміятися, і плакати.
Але ці книжки — не про комерцію. Їх важко продавати, як і взагалі літературу про війну. Люди часто уникають цієї теми. Наприклад, книжка психолога Володимира Станчишина «Емоційні гойдалки війни» (2022) має найнижчі продажі серед його праць, хоча найактуальніша. Якщо «Стіни в моїй голові» розійшлися накладом понад 100 тисяч, то «Емоційні гойдалки» — лише близько десяти. Це правда, яку треба визнати: книжки про війну читають важко, але їх треба видавати, бо вони залишаються в історії.
Ще одна тенденція — сплеск інтересу до історії України у 2022 році, який тепер спав. Тоді книжка Віри Агеєвої «За лаштунками імперії» стала абсолютним бестселером. Нещодавно ми видали її нову працю — «Проти культурної амнезії». Це дуже важлива книжка про те, як імперія нищила нашу культурну пам’ять. Але суспільного ажіотажу, як два роки тому, вже немає. Нині в топах продажів — література, яка дає людям ескапізм, відпочинок від повсякдення. І це теж частина нашої реальності.
Максим Храмов: Якщо говорити про зарубіжних авторів, про перекладну нонфікшн-літературу, то які автори і теми зараз найбільш затребувані читачами?
Анастасія Нікітіна:
Думаю, що загалом усе схоже, як і в нас. Є класика, яка тримається в топі роками — Джим Коллінз, Дарон Аджемоґлу. Тобто, в топах нонфікшну стабільно залишаються категорії економіки, саморозвитку, мотивації. Мемуари — окрема історія: тут усе залежить від контексту. Наприклад, локальні сюжети про американські вибори чи подібні речі в нас не «зайдуть», ми на це не орієнтуємося. Зараз, наприклад, будемо видавати мемуари Ентоні Гопкінса — це той випадок, коли тема й автор добре віддзеркалюються на наш ринок. Загалом ми бачимо, що топи продажів формуються подібно: як у нас є свої бестселери, які тримаються роками, так і в них. Інколи теми визначає політична ситуація, але не завжди. Буває, що якийсь американський блогер має мільйони підписників, але в Україні його ніхто не знає, і тому його книжка просто не працює. Тож важливо тримати баланс — розуміти контекст і зважати, чи можна його адаптувати під наші реалії.
Дзвінка Завалій:
Я погоджуюся з Ілоною, що зараз є тенденція — люди хочуть взяти книжку, щоб трохи відключитися від реальності. І це видно навіть у нонфікшні. Останнім часом добре заходять книжки про віддалену історію. Наприклад, дуже популярною була книжка «Закохані Тюдори». Ми самі були здивовані, але вона справді чудово пішла на ринку. Потім видали «Життя в середньовічному замку» — книжку про побут у замках, як жили люди, куди ходили в туалет, чи справді не милися тощо. Тепер у цій серії вийшла новинка — про Габсбургів. Люди із задоволенням купують такі книжки.
Друга велика категорія — це психологічна література, тобто селф-хелп. Наприклад, «Дофамінове покоління» вже кілька років тримається в топах перекладного нонфікшну. Там ідеться про вплив дофаміну на нервову систему, про популярне зараз «дофамінове голодування» — працює воно чи ні, його плюси, мінуси й підводні камені. Подібні книжки з категорії self-help також мають стабільний попит.
Питання з залу
Володимир Воробей:
У мене два питання, але вони трохи фундаментальні. Я прийшов із конкретним запитом, бо мені бракує української літератури для моєї професійної діяльності. Ми працюємо у сфері економічного розвитку, розвитку бізнесу, громад, інституцій. І часто просто немає, що порекомендувати клієнтам чи партнерам, бо на ринку банально відсутні потрібні книжки. Наприклад, немає книжок про розробку політик в українських реаліях — не перекладних, а своїх. Хоча прикладів безліч. Є аналітичні тексти, але не книжки. Те саме з управлінським обліком, чи темами малого бізнесу — наприклад, як створити будиночки в лісі, бізнес-мотелі, релоковані громади.
Або візьмімо історію децентралізації — скільки там сюжетів, від анекдотичних до серйозних, але книжок немає. Те саме з евакуацією культурної спадщини, меморіалізацією, досвідом роботи з грантами ЄС. Я просто накидав теми, які реально затребувані, але на які не можу знайти книжки. І от моє перше питання — про розширену відповідальність видавця. Я маю на увазі не лише видання книжок, а й «інкубацію» інтелектуального капіталу — менторство, пошук, розвиток авторів-практиків. Не інфлюенсерів, а людей, які б реально створювали громади, писали кейси, розробляли політики, працювали в урядах. Як видавці підходять до цієї розширеної відповідальності? Чи шукають таких авторів, чи курують теми? Бо мені здається, тут не лише питання відсутності попиту. Попит треба формувати.
Друге питання — фінансування. Це ж дорого. Такі книжки не продадуться накладом у 10 тисяч. Добре, якщо тисяча. Авторів виховувати теж невигідно. Як член Наглядової ради Українського культурного фонду, я розумію, що гроші є, але від видавців запитів мало. Можливо, через бюрократію чи складність процедур. Але все ж, хто і як має це фінансувати, щоб у нас з’являлися практичні, якісні книжки українського контенту, які потім можна було б навіть продавати за кордон?
Ілона Замоцна:
Ми багато працюємо з українськими авторами. І якщо вам здається, що видавці просто чекають, поки до них прийдуть автори — ні, це не так. У художній літературі так, ми чекаємо на рукописи. Але в нонфікшні все навпаки: у 99% випадків ми самі приходимо до авторів і просимо їх написати книжку. І маємо приблизно 90% відмов. Більшість людей, які могли б це зробити, кажуть, що не мають часу. Бо написання книжки — це довготривала інвестиція, результат якої невідомий.
Те співфінансування, про яке ви згадали, має бути привабливим для автора. Людина повинна розуміти: якщо вона півроку пише книжку, то отримає за це гідну оплату, співмірну з її основною роботою. А це великі гроші, бо часто ці люди мають високі доходи. Видавництво не може забезпечити таких гонорарів. Ми можемо лише запропонувати: «Давайте допоможемо розвинути ваш особистий бренд через книжку. Ви інвестуєте свій час і знання у книжку, а ми — у видання цієї книжки».
Наклади нонфікшну невеликі — півтори-дві тисячі примірників, іноді навіть менше. Ми все одно інвестуємо свої гроші, ризикуючи. Але в Україні загалом немає культури написання книжок. Це питання не лише до видавців, а й до державної політики та суспільних настроїв. І ще важливий момент: до перекладних авторів у нас ставляться поблажливіше, ніж до українських. Якщо книжка перекладна — автоматично сприймається як краща. А українського автора відразу починають перевіряти: чи є освіта, дисертації, чи не був у скандалі тощо.
Щодо бізнес-літератури — буває, що за кордоном якась книжка стає хітом просто тому, що автор популярний у TikTok. Не обов’язково тому, що він має реальний досвід. В Україні її теж купують, бо працює тренд. А от розкрутити автора без власної аудиторії — це величезні ресурси. Ми іноді йдемо на такі ризики, але не завжди. І навіть фінансування саме по собі проблему не вирішить. Ми, наприклад, у «Віхолі» не видаємо книжки лише заради процесу — ми хочемо, щоб їх реально читали. Якщо автор готовий писати на актуальну тему, ми завжди відкриті, але головна проблема — брак охочих писати.
Дзвінка Завалій:
Я працюю в «Лабораторії» і можу розповісти, як у нас це організовано. Ми маємо регулярну спільну нараду, яку називаємо «букскаутинг». Там обговорюємо як проєкти, що вже прийшли, так і ідеї, які з’являються у нас самих. Тобто процес двонапрямний: або беремо готове, або шукаємо автора під цікаву тему. Тому для нас дуже важливо чути ідеї й запити ззовні. Бо ми живемо у власній «бульбашці» — наші особисті інтереси теж впливають на те, що ми вважаємо перспективним.
Іноді до нас приходять із темою, яка не факт що «зайде». Але якщо є партнер, готовий підтримати фінансово або інформаційно, ми беремося. Так було не раз. Тож головне, щоб ці запити звучали.
Ще приклад. Коли ми задумали книжку про українську естраду ХХ століття, то просто відчули, що настав час розповісти про українську культуру ширше — не лише про театр чи літературу, а й про музику. Але автора не було. Ми почали шукати, гуглити, і зрештою звернулися до Філа Пухарєва. Я йому сказала: «Мені потрібна від тебе книжка, роби що хочеш» (сміється). Він погодився — і потрапив у ті 10%, хто не відмовляється. Так, це була авантюра, йому було важко, але результат вийшов чудовий — і за якістю, і за продажами.
Тож цей процес — завжди співпраця. Ми постійно намагаємось налаштовувати фокус, щоб реагувати на реальні запити. Бо самі ми можемо не завжди правильно оцінити, що людям справді потрібно.
Максим Храмов:
Ви кажете, що нині дуже важко знайти автора, який би написав книжку. І водночас увесь Фейсбук рясніє оголошеннями на кшталт: «Навчимо написати книгу за 30 днів», «за 21 день» тощо. Не прошу коментувати подібні рекламні історії, але мені цікаво інше — як штучний інтелект сьогодні впливає на книговидання та авторів? Чи допомагає, чи заважає? Бо ми вже бачимо, що з’являються книжки, де неможливо визначити реального автора. Тож цікаво: як саме ШІ впливає на книговидання?
Ірина Білоцерковська:
У нас — ніяк. Ми працюємо з живими авторами. Інколи, якщо людина написала класну дебютну книжку, але мовно вона «сирувата» (особливо у тих, хто тільки перейшов на українську), ми допомагаємо текстові зазвучати краще, зберігаючи ідею. У нас є свої улюблені автори, редактори, навіть читачі, які купують усі наші книжки. Ми — така собі невелика родина.
Учасник із залу: А якщо, наприклад, переклад з іншої мови зроблений за допомогою штучного інтелекту?
Анастасія Нікітіна:
У «Нашому форматі» цикл видання книжки довгий. Є перекладач, який працює сам, і процес не може тривати швидко — мінімум чотири місяці, якщо книжка проста, і до півроку, якщо складна. Це точно не робота штучного інтелекту, бо швидкість — не те саме, що якість. Після перекладу йде літературне редагування, коректура, наукове редагування. І навіть якщо перекладач десь щось пропустив, ми це побачимо.
Є, звісно, кейси на ринку, коли переклад, зроблений із залученням ШІ, був непоганий. Але замінити людську роботу він не може. Те саме з обкладинками: тут питання авторського права — важко відстежити, який саме матеріал ШІ використав. Іноді базу робить дизайнер, а потім щось доопрацьовують за допомогою ШІ — таке буває. Але ми працюємо з ілюстраторами, живими людьми, які заробляють своєю працею.
Штучний інтелект корисний для складання технічного завдання дизайнеру, визначення цільової аудиторії, або для швидкого аналізу книжкового ринку — щоб пошукати, структурувати, зрозуміти щось. Усі ми ним користуємося. Але коли йдеться про якість тексту, то це завжди велика кількість точок контролю. Без цього якісну книжку не зробиш.
Дзвінка Завалій:
Якщо говорити про співпрацю з українськими авторами — Ілона вже казала, що читачі дуже вимогливі до авторів, і видавці також. Ми беремо лише справжніх експертів. Я — випускова редакторка, супроводжую автора під час написання рукопису. Автор надсилає мені розділи, я читаю, ми редагуємо. І видно, коли це робота живої людини, а не штучного інтелекту.
Перший рецепт, щоб уберегтися від штучних текстів, — це експертиза автора. Людина, яка поважає себе й свою репутацію, не дозволить собі генерувати текст ШІ. Друге — це якісний процес редагування. Найпопулярніша моя правка у нонфікшн — коментар «Джерело», «Джерело», «Джерело». Усе має бути підкріплено посиланнями.
Я також перекладаю і якось вирішила «нагодувати» ChatGPT шматком тексту. Почитала переклад — і подумала: ну, чорті що з боку бантик. Погоджуюся з колегою з «Нашого формату»: після етапів редагування неможливо не помітити, що це штучний інтелект. Використовувати його можна лише точково — для перевірки лексики, пошуку синонімів чи формулювання виносок. Але повністю переклад чи текст, створений ШІ, ніколи не пройде фінальний відбір, бо над книжкою працює занадто багато людей.
Учасник із залу:
Хочу подякувати «Віхолі» за те, що вони почали видавати українських науковців та авторів нонфікшну — дали їм голос не лише на закритих платформах. Це важливий аспект боротьби з меншовартістю. І маю два питання: як ви обираєте авторів, з якими працюєте? І коли кажемо про нонфікшн, як ви проводите наукове редагування й обираєте рецензентів, щоб уникнути наукових неточностей?
Ілона Замоцна:
Дякую за добрі слова про «Віхолу». Ми просто приходимо до людини, яка займається певною темою, і пропонуємо написати про неї книжку. Іноді ми даємо текст на наукове редагування, але не завжди. Якщо автор — експерт, ми звертаємося одразу до нього як до експерта, а не шукаємо когось, хто потім перевірятиме. Якщо ж книжка, наприклад, науково-популярна, де поєднані історія й побут, тоді можемо дати історику для перевірки фактів.
Редактор також перевіряє факти, навіть якщо не є фахівцем у темі. Тому якщо автор — експерт, додаткове наукове редагування не потрібне. Але якщо сам автор просить, щоб текст подивився інший спеціаліст (наприклад, історик Швеції у книжці про Мазепу), ми організовуємо таку співпрацю. Щодо претензій — ми просто чекаємо. Зазвичай їх немає, але бувають винятки.
Учасник із залу: А що буде, якщо хтось зробить критичну оцінку вже виданої книжки?
Ілона Замоцна:
Критика — це нормально. Якщо йдеться про зауваження щодо помилок, ми враховуємо їх при другому тиражі й виправляємо. Якщо помилка суттєва — вибачаємося публічно. У нас навіть були випадки, коли ми знищували весь наклад, бо претензії були критичними для репутації видавництва.
Учасник із залу: Не можу погодитися, що історична тема непопулярна. Як читач, я читаю майже виключно історичний нонфікшн. Учора був на презентації художніх книжок у «Копальні кави» — вони видали вже чотири книги і планують ще. Про Ярослава, Святослава, Святополка Окаянного… Але це художня вигадка, я б таке не читав. Натомість історії про Габсбургів мені цікаві. Наприклад, про Вільгельма Габсбурга, який став українцем Василем Вишиваним. Про нього в Україні знають дуже мало.
І ще — згадувалося прізвище Черчилля. До нього у світі ставляться по-різному, індуси його недолюблюють. Але є історія (не знаю, фікшн чи нонфікшн), що коли молодий Черчилль потрапив у бурський полон, його визволив українець із Полтави. Можливо, варто було б дослідити цю тему — це ж могло б навіть покращити українсько-британські відносини.
Ірина Білоцерковська:
У нас цього року вийшла книжка Сергія Жадана «Вишиваний. Король України» — це лібрето до опери. Можете підійти, ознайомитися.
Ми часто працюємо на межі між фактом і вигадкою. Я називаю це «фекшн» — коли на реальному історичному тлі створюється вигаданий персонаж. Наприклад, Дмитро Калинчук написав «Третій вибір Мазепи». Це історія вибору гетьмана між двома війнами — фактична, але подана через вигадану постать його помічника. Усе інше — факти, діалоги, обставини, політичний контекст — достовірне. Іноді такі книжки навіть легше й цікавіше читаються.
Я вже згадувала про «Пташників» — це також реальна історія, заснована на досвіді автора й побратимів, але оформлена у художню форму. Такий жанр, на мою думку, найбільш природний для сприйняття — і, можливо, саме тому зараз такі книжки ми читаємо найохочіше.
Перелік усіх, згаданих в розмові книг, з посиланнями на видавництва, ви можете знайти в матеріалі “Резонансні книги: нонфік, про який ми говорили з українськими видавцями“
