Як це, працювати в Digital Scholarship Lab бібліотеки Університета Брауна що входить до Ліги плюща? Які функції виконує бібліотека-хаб? Як книги захищають інтереси України простим фактом свого існування?
Це – друга частина бесіди співзасновника книжкової премії KBU AWARDS Дмитра Лаппо з Сонею Рашкован, 20-річною українкою, яка у дванадцять років переїхала з України до США і нині вивчає соціокультурну та діджітал антропологію в Університеті Брауна.
Перша частина >> “Три причини читати книги сьогодні: досвід, насолода, знання – історія Соні Рашкован, яка закохалася в книги не з першого погляду“
Соня Рашкован. Фото з особистого архіву
Дмитро: Ви зростали на книгах, але живете вже в цифровому світі. Якщо з’являється якась нова технологія, вона одразу стає масовою. І мені здається, читання через це трохи відійшло на задній план.
Соня: Я б не сказала, що воно повністю зникло, радше трохи змістилося. Як я вже казала, в університеті мені доводиться багато читати для отримання потрібної інформації.
Мені цікава антропологія. Це дуже складна дисципліна: вона за 200 років свого існування встигла наробити багато біди. В Радянському Союзі її прямо так і називали – імперська наука. І це правда: 200 років антропологи їздили по світу і розповідали, чому “інші” люди, так би мовити, не зовсім люди.
Але що важливо: сучасна антропологія починається з критики самої себе. Ти не можеш прийти на курс і одразу почати вивчати людей. Спочатку тобі показують історію дисципліни й кажуть: ось дивіться, як усе було, що ми раніше робили невірно.
Я прочитала десять книжок перших антропологів, які їздили в поселення в Африці, Індо-Пасифіку… І описували цих людей буквально як “не людей”, з усією зверхністю Британської імперії. Це жахливо читати, але для розуміння – потрібно.
Мій друг, який зараз здобуває ступінь доктора філософії з історії у Гарварді, розповідав, що перші 2 роки навчання це базова підготовка: методологія, філософія науки, історичні підходи. Ти не можеш одразу обрати лише те, що тобі цікаво. Бо щоб бути істориком, ти маєш розуміти, як формувалась дисципліна.
Він згадував, як на одній з таких лекцій дівчина встала і сказала: “Я досліджую сучасну історію Південної Азії, мені не цікаво слухати цього філософа, бо він був расистом”. І і просто пішла з класу. І от мій друг каже: вона все одно, коли писатиме свою дисертацію, зрозуміє, що навіть її методологія це або пряме продовження, або опір тим самим старим ідеям. І без знання їх не можливо зрозуміти сучасність. І, можливо, вона ще дійде до того моменту, коли зрозуміє: це не просто “чоловік щось сказав”, а що її власна методологія – чи то погодження, чи то спротив – все одно пов’язана з тим, про що вона не захотіла слухати.
Домашня книжкова полиця п’ятнадцятирічної Соні Рашкован. Фото з особистого архіву
Дмитро: Наскільки я знаю, ви також, попри навчання, працюєте в університетській бібліотеці. І мене цікавить цей ваш досвід. Чому в бібліотеці? Чим американські бібліотеки відрізняються від українських? Можливо, є корисні ідеї, які варто реалізувати і в Україні?
Соня: Мої батьки часто кажуть мені: завжди можна працювати головою, якщо є голова. В університеті, справді, є багато можливостей працювати та отримувати ті самі $15 на годину, тобто мінімальну зарплату, працюючи руками, наприклад, як рецепціоніст в різних будівлях. Але я щаслива, що маю можливість працювати головою, і саме в бібліотеці.
Є три моменти, які варто пояснити, щоб зрозуміти відмінність американських бібліотек від українських.
Перше, роль бібліотеки в Америці зовсім інша, ніж в Україні. У Штатах бібліотека не просто місце, де зберігаються книжки, а справжній хаб.
Наскільки я пам’ятаю, шкільна бібліотека в Києві була зачинена на ключ і туди можна було зайти лише з бібліотекарем. Бо там зберігалися “дуже рідкісні радянські книжки”, і треба було заповнювати бланки, просити дозволу, щоб їх отримати.
В Америці це відкритий простір. І саме доступ до книжок далеко не головне завдання бібліотеки.
В бібліотеці Університету Брауна. Фото з особистого архіву Соні Рашкован
Головне – бути ком’юніті-центром, місцем для громади. Наприклад, у США дуже дорогі дитячі садки, тому бібліотеки створюють дитячі гуртки. Батьки приводять туди дітей, залишають їх на заняття, а самі йдуть працювати в тому ж приміщенні. Іноді дітям читають, іноді просто граються з ними, але головне – це відчуття простору, відкритості, спілкування.
І бібліотека у молодшій школі в США, де вчився мій брат, теж привчала дітей змалечку щотижня брати нову книжку. Але не через примус. Ніхто нікого не змушував читати. В молодшій школі брат ходив в бібліотеку, вибирав собі книжку для читання вдома і разом із цією книжкою приносив додому щось типу “Щоденника читання”, де батьки щодня мали ставити свій підпис, підтверджуючи, що дитина читала книжку хоча б 10 хвилин. У п’ятницю чи в понеділок брат повертав книжку в бібліотеку і брав нову.
Всі наші українські друзі дивувались: “Та можна ж просто підписати, навіть якщо не читав”. Але внизу сторінки було написано: Чи будете ви вчити свою дитину брехати? І це було… дуже просто. Але й дуже чесно.
Я впевнена, були діти, які не читали. Але у випадку мого брата це стало рутиною. І ще одним способом нашої родини показати йому: ми тебе любимо, ми беремо участь у твоєму житті.
З часом учителі навіть давали дітям “годину вільного часу”. Умовно, ось вам година, можете за цей час почитати п’ять хвилин, повернути книжку і далі йти на майданчик, грати у футбол. Можна взагалі не читати. Але більшість дітей таки читала. І саме так це й стає звичкою.
Друге завдання бібліотеки – бути місцем доступу. До книжок, знань, інформації та технологій. В Америці дуже високий рівень нерівності. Є люди, у яких вдома немає ні комп’ютера, ні телевізора. І вони приходять до бібліотеки саме за цим. В університетській бібліотеці стоїть тридцять комп’ютерів: ти можеш прийти, зробити домашнє завдання, знайти щось, роздрукувати, попрацювати.
Ми, можливо, йдемо до часу, коли бібліотек не буде в класичному вигляді, коли книжки стануть суто цифровими. Я не знаю, якою буде ця трансформація.
В нашій сім’ї, наприклад, прийнято купувати паперові книжки, через що нас часто питають – навіщо ви це робите? Всі нові книжки, навіть ті, які вийшли на цьому тижні, вже є в бібліотеці. Якщо вам потрібна книжка, просто беріть і читайте.
А третє – і моє улюблене – бібліотека як простір для експериментів. Особливо в університеті це видно. Я працюю в бібліотеці не у відділі видачі книжок, а в Digital Scholarship Lab. Грубо кажучи, це простір для досліджень і проєктів, де поєднується технологія, гуманітарне мислення і практика.
В бібліотеці Університету Брауна. Фото з особистого архіву Соні Рашкован
В нашій бібліотеці бувають дуже різні відвідувачі: студенти, професори, співробітники університету. Наприклад, один професор пише книгу про те, як нацистські солдати писали листи додому, і як саме вони описували те, що робили. Я особисто не хотіла б бачити подібну книгу про росіян, але розумію, чому він це досліджує. Він розповідав, що знайшов у архівах нову партію листів, написаних нацистським шрифтом. Уявіть: люди сиділи й копіювали цей специфічний, пропагандистський німецький шрифт – той самий, що був на плакатах – щоб написати листа додому.
І він каже: я не розумію ці літери, бо шрифт складний. Тому питає нас, команду з цифровими навичками, чи можемо ми створити AI-модель, яка цей шрифт розпізнає. Щоб не сидіти ночами й не читати цю “гидоту” вручну.
І от у цьому, власне, суть: бібліотека стає простором експерименту. Людина приходить не з утилітарним запитом, а з інтелектуальним викликом і каже: “Я не впевнений, що це можливо. Але це зона мого академічного інтересу. Спробуймо. Може, AI допоможе”.
І ще один приклад. Інша дослідниця працює над мапою реконструкції Риму. От вона каже: у мене є мапи стародавнього Риму (місто будувалося нашаруваннями) і я за допомогою супутникових даних і цифрових інструментів хочу створити мапу з усіма цими шарами, щоб показати, як місто нашаровувалося само на себе століттями.
Соня Рашкован в бібліотеці Єльського університету, 2017 рік.
Фото з сімейного архіву сім’ї Рашкован
Дмитро: Те, що ви розповідаєте, для мене справжнє відкриття. Бо здається, що завдяки мовним моделям і технологіям ми зараз переживаємо щось абсолютно нове. Тепер не лише фахівці мають доступ до складного. Будь-хто, хто хоче працювати з текстом, з аналізом, може це робити І те, як ви описуєте що це все йде через бібліотеку, для мене це крок уперед. Справжній прорив.
Мені здається, зараз ми на межі: ще п’ять років, і це стане абсолютно нормою. Мабуть такі експерименти в бібліотеці це найкраще, що може бути.
Соня: Але є ще одне завдання для бібліотек, про яке я думала під час курсу з антропології музеїв. Ми розглядали різні функції музеїв, і одна з тем була, що музей може бути дипломатом. І просто закохалася в цю метафору. А згодом зрозуміла, що бібліотеки та книжки – теж інструменти дипломатії.
Чим більше українських книжок буде у світі – тим краще. Я читаю кількома мовами, і все одно не знаходила нічого настільки сильного, як опис міста в романі “Місто” Підмогильного. Це для мене зразок урбаністичного письма. Де ти вже від першого абзацу в просторі, в якому місто – жива, неоднозначна сутність. Ця книга Підмогильного як артефакт, а він сам як посланець.
Натомість, я, не переношу Достоєвського. Не знаю чому. Може, через християнський націоналізм. Але в Америці його дуже люблять. І коли хтось у США хвалить щось російське, в мені щось стискається.
Я була на врученні Премії Ґонґадзе в Києві в цьому році, і там зрозуміла, як багато наших культурних дипломатів Росія просто вбила. Добре, що їх роботи залишаються. Наприклад, до короткого списку премії The Orwell Prize в номінації Political Writing увійшла книжка Вікторії Амеліної “Дивлячись на жінок, які дивляться на війну”. Ця книга зараз у топах в Америці. І це потужна дипломатія. Треба більше українських книг розповсюджувати по світу.
Фото з презентації документальної книги Вікторії Амеліної “Дивлячись на жінок, що дивляться на війну”
на “Книжковому Арсеналі”. Фотограф Артем Галкін
До прикладу, я дуже включена в ізраїльський активізм в Америці, так само, як і в український. Але палестинці теж мають своїх дуже потужних авторів. У мене в університеті був курс “Ethnographies of Heritage” (“Етнографічні дослідження спадщини” – прим. ред.), який фокусується на принципах і практиках, які сприяють глибокому зв’язку та взаємодії в спільноті, включаючи те як фізичний простір та артефакти цьому допомагають. І один з хлопців, палестинець за походженням, зробив презентацію про роль оливкових дерев у відносинах палестинців з землею на кордоні з Ліваном. Він завершив її словами: “Якби ці дерева знали, чиї руки їх садили – їх олія була б кров’ю” (цей вислів належить туніському поєту Абу аль-Касим аш-Шаббі – прим. ред.) Я й зараз згадую як серце тьохнуло на тій презентації. Ось що значить – мати культурного дипломата.
Дмитро: Мені дуже важко уявити, що колись російський автор знову стане мені цікавим.
Соня: Мені теж. Але хто знає? Можливо, колись вони зміняться. І з’являться нормальні книжки, не лише Достоєвський. Але мова не про росіян.
Зараз ми маємо діяти як активісти. І створювати власних дипломатів через книги українських авторів. Бо я, наприклад, ніколи не відчую страху, який пережила Малала, коли її підстрелили. Вона їхала додому у шкільному автобусі, коли озброєні таліби його зупинили, запитали: “Хто з вас Малала?” і коли її впізнали, один вистрелили їй в голову з близької відстані. Я, дай Боже, ніколи не відчую, як це, коли на тебе підіймають рушницю, але, на жаль, багато українок мого віку це вже відчули в різному віці, і нам треба про це розповідати світові.
Або інший приклад: є українська поетка Оксана Рубаняк, яка зараз на фронті. Дуже красива, руда дівчина. Місяць тому загинув її хлопець, теж поет, з яким вони познайомились на війні, він зробив їй пропозицію. Вони чекали на спільне життя. І ось він загинув, а вона майже щодня публікує вірші. Бо вони допомагають їй пережити це.
Я молюся, щоби ніколи не пережити те, що вона пережила. Але я боюсь, що ця дівчина повернеться з війни, а навколо будуть люди, які не зрозуміють, що з нею сталося. Вона втратила свого майбутнього чоловіка, щоб ми могли спокійно сидіти тут, у Києві. Тому треба розповідати ці історії через книжки, і треба їх читати, як би важко це не було. У нас вдома зараз багато книжок про війну.
Нам буде дуже непросто потім як соціуму, зійтися разом після перемоги. Нам треба буде знайти простір для всіх цих досвідів. І вони мають бути описані. Це досвід, який має бути зафіксований, щоби в нас була емпатія. До людей, які виїхали з України на початку повномасштабного вторгнення і, як моя бабуся у 80+ років, стояли 20 годин на кордоні в березні 2022 року. До людей, які залишилися в Україні і влаштовували вечірки під час війни, любили, співали, сміялись.
І я щиро бажаю, щоб ті, хто зараз на фронті, писали про свій досвід, фіксували події, які з ними стаються. Тому що тільки в суспільстві, яке прочитає все це, яке створить платформу для різноманітного пережитого досвіду. Тільки так ми зможемо рухатись далі.
І щодо теми пробачення… Наприклад, в іудаїзмі ця тема глибоко проговорена, особливо після Голокосту. Сьогодні онуки тих, хто вижив, зустрічаються: молодий німець та молода єврейська дівчина. І це не завжди легко. Їм не треба прямо казати: “Вибач, мій дідусь був нацистом”, але такі ситуації трапляються. І іноді на вулиці можуть підійти з вибаченням. І що ти на це відповіси?
Це складні роздуми для мене. Але відповідь, яку я найбільше розумію, яку я чула від людей, яким довіряю: ми не можемо прощати за попередні покоління. Це не наша відповідальність. Ми не маємо на це права. Ми можемо говорити про себе і свій досвід.
Ми можемо, звісно, пробачити за щось, що трапилося між нами сьогодні. Але, наприклад, якщо твій дідусь був нацистом – я не в позиції це пробачати. Так само, як і не в позиції казати від імені своїх предків, яких убили нацисти, що “все нормально”. Це просто неправда. Навіть інтелектуально ця позиція не витримує критики.
Добре, що ми знаємо, через що люди проходили, що вони це описували. Вони це пояснювали. І ми не маємо права знецінювати ці досвіди. Вони мали тілесність, яку буквально нищили.
Мені здається, що якщо колись Росія перестане бути імперською машиною і не скотиться знову в “болото й ведмедів”, то, можливо, в майбутньому наші нащадки зможуть вести діалоги. І я сподіваюся, що ми залишимо їм книжки, які збережуть наші сучасні досвіди. Щоб у той момент можна було сказати: ти – нормальна людина, я можу з тобою привітатись, але ти – ніхто, якщо ти заперечуєш або ігноруєш цей досвід.
Нам потрібні книжки, які зв’яжуть наших нащадків з тим, що було з нами, щоб пам’ятати. І тут, якщо подивитися на книжки як на інструменти дипломатії, стає зрозуміло, чому ми маємо Розстріляне Відродження.
Тому що вони мало що залишили. Їм не дали. Їх не дозволяли друкувати. Люди виїжджали до Відня, щоб видати книжку, яка потім ховалась, закопувалась, десь у архівах зберігалась. Це ж не випадково.
Коли в тебе немає роздрукованої книжки, фізичного доказу, речі, яку можна передати – твого досвіду не існує для нащадків.
Бібліотека Конгресу США. Одна з улюблених цитат Соні
(переклад напису: “У книгах міститься душа всього минулого часу” – прим. ред.).
Фото з особистого архіву Соні Рашкован
Дмитро: До речі, оцей тиск, який створює Росія, він буквально вижимає зайве. Усе, що порожнє, що не має під собою ґрунту, випаровується миттєво. Бо ти не можеш на це спиратися, коли треба вистояти. Тому життя тут і зараз дуже тілесне.
Соня: Я вважаю, що російська пропаганда – нацистська, бо будується на повній дегуманізації. Тобто на тому, що українці нібито “не люди”. Бо інакше як пояснити, що ти – людина – прокидаєшся зранку і починаєш стріляти балістикою по Києву?
І це ж теж про читання. Бо щоб побачити в іншому людину необхідно вміти уявити її життя, її біль, її досвід. А це все – через історії, через книжки. Якщо в тебе в голові немає жодної історії, то як ти можеш уявити, що перед тобою жива людина? Якби росіяни читали українських авторів, можливо, вони би пам’ятали, що стріляють не по цілях, а по людях. Але вони спалюють наші книжки, а не читають їх.
Я, чесно, ненавиджу Достоєвського. Бо він ніби нагадує, що російська душа теж глибока, теж тілесна, теж спроможна на емпатію. І я думаю: це що – правда?
Дмитро: Брехня.
Соня: Я теж думаю, що це брехня. Але ця брехня працює через книжки. І, мабуть, колись, через багато років, доведеться знову читати і знову собі нагадувати, що там теж люди. Але поки що – ні. Поки що концепція “болото і ведмеді” мені ближча.
І все це знову про читання, про емпатію, а також про те, чому в переговорах потрібна третя сторона. Вона повинна мати співчуття до обох. Бо для нас це неможливо – сісти за стіл із Лавровим і відчути до нього щось людське. Ми не зобов’язані мати до них емпатію.
Але у дипломатії прописано: третя сторона має це вміти.
Дмитро: Росія зараз потрохи розвалюється. Щось має змінитися. Інакше просто не може бути. Але ми маємо жити не очікуванням їхнього падіння, а будуванням нашого майбутнього. І в цьому контексті хочу повернутися до теми бібліотек як хабів. Ця модель мені дуже близька, зрозуміла і викликає бажання створити щось відповідне в Україні, адже завдяки вам бачу, що це діюча система. І вона дає результат. А в поєднанні з ідеєю дипломатії, кожна бібліотека стає місцем, де існує безліч порталів в інші світи.
Соня: Так. Але хочу поділитися ще одним спостереженням. Інтернет створює ілюзію, що вся інформація відкрита, що тобі мають усе відкрити. Але це фальшива реальність. Бо є речі, які не належать тобі за правом.
Наприклад, у нашому департаменті антропології дуже багато уваги приділяється корінним народам Америки. І тексти їх авторів ми також вивчаємо на одному з курсів. І от один з авторів описує своє життя, свої походи, але обережно оминає тему, пов’язану з певною обрядовою ягодою. Я читаю й відчуваю внутрішнє обурення: “Чому не пояснив? Я ж просто хочу дізнатися”. А потім до нас на лекцію приходить дослідниця, яка працює з цією спільнотою, і каже: ця інформація не для тебе. Це не секрет у нашому розумінні , а сакральне знання. Не для всіх. І в мені щось клацнуло. Я зрозуміла: і бібліотека теж може бути таким місцем, яке щось відкриває, а щось лишає за межами. І це – частина поваги.
Це стало моментом, коли бібліотека, книга, знання – стали для мене повноцінними інструментами дипломатії. Я зрозуміла, що вони не лише вчать чомусь новому, а й пояснюють, де знаходяться кордони відкритого для мене, але і бібліотека, і книжки вчать, як такі кордони розширяти.
Робоче місце Соні в бібліотеці Університету Брауна.
Фото з особистого архіву Соні Рашкован
У третій частині інтерв’ю ми зануримося в тему штучного інтелекту, інформаційної гігієни та того, чим “живий” досвід з книг відрізняється від інформації, яку продукують безтілесні мовні моделі.
