5 грудня 2025 року в межах XIV Форуму громадянського суспільства KBU Awards та ГО «Книжкове зерня» провели дискусію «Книжковий код нації: тексти, що творять ідентичність». Модератором зустрічі був член журі KBU Awards, священник, громадський діяч та ректор Відкритого Православного Університету Святої Софії-Премудрості Георгій Коваленко. Учасницями дискусії стали Олександра Коваль — очільниця Українського інституту книги, співзасновниця і багаторічна керівниця Форуму видавців, співзасновниця премії KBU Awards, Орися Демська — мовознавиця, організаторка і перша голова Національної комісії зі стандартів державної мови, професорка, лауреатка KBU Awards 2024 у номінації «національна ідентичність», Тетяна Андрійчук — представниця Департаменту інформації та комунікацій з громадськістю Секретаріату Кабінету Міністрів України, модераторка читацького клубу для держслужбовців та громадськості та Інесса Кравченко — видавчиня «Колесо Життя», організаторка KyivBookFest, співвласниця інвестфонду «Стан-Інвест», меценатка.
Спікерки говорили про те, як книжки (і не тільки книжки) “зшивають” українську спільність, чому класика читається інакше у війні, що не так із доступом до книжок у бібліотеках, як працюють читацькі клуби для держслужбовців і чому ключове питання — не лише “що читати”, а й “як виростити автора”, здатного описати нову ідентичність вільних людей. Нижче наводимо основні тези, які пролунали на дискусії.
Що формує нашу ідентичність?
Георгій Коваленко: Хто або що вплинуло на ваше формування ідентичності? І, можливо, як би ви визначили саме поняття українська ідентичність?
Тетяна Андрійчук: «Я виросла під Києвом, навчалася в російськомовній школі, тобто викладання у нас всіх предметів було російською мовою. І насправді перший такий дотик до української ідентичності — це була вчителька української мови, тобто в нас була українська мова, як предмет, хоча всі інші предмети були російською мовою. І те, що тоді в програму, а це був кінець 90-х років, почали вводити твори дуже важливі, але таки страшні відіграло свою роль. Творчість Уласа Самчука, наприклад, чи “Тигролови” Багряного я пам’ятаю досі, ще з часу, як читала їх у школі. Тобто, школа була першим формотворчим кроком. Він не був таким достатнім, але важливим. А щодо чогось особистісного? То найбільше, напевно, вплинув мій чоловік. Коли я познайомилася з чоловіком, він мене насправді заохотив до читання саме українських книжок: Василь Шкляр, Андрухович, Винничук і так далі. Це був початок 2000-х і та література справила на мене дуже-дуже велике враження».
Орися Демська: «У мене все було інакше. Я – продукт людини, яка придумала собі, що має бути династія філологів. І я ще не вродилася, але мене уже формували. Так склалося, що я друге покоління українських філологів. І російська мова в моєму житті з’явилася дуже пізно. Зблизька я її почула десь у другому класі по телевізору в гостях.. А вивчила її десь під 30 років. Вона в мене як третя, а не навіть друга мова. І вона не конкурує в мене з українською мовою. Тобто моя українська ідентичність, вона є першою й основною, але вона абсолютно не єдина. Вирости в Галичині у моноідентичності практично неможливо, тому що в тому світі жило багато різних людей з різними етнічними ідентичностями. Там радше не в одній людині різні ідентичності, а є сусідування ідентичностей. А щодо книжок, які мене сформували, то насправді, природна лінь взяла гору. Бо коли ти спиш в кімнаті, де є бібліотека під 7000 книжок, найпростіше читати корінці, бо всіх книжок ти не прочитаєш. Тому я сформована книжковими корінцями.
Олександра Коваль: Я донька ворога народу. Мій тато був репресований і вся його сім’я, він був в таборах, а сім’я на поселенні у Воркуті. На цьому можна і завершувати, але насправді не все так просто. Коли після таборів тато повернувся до Львова, одружився з моєю мамою, а в моєї мами теж половина родини була винищена поляками, частина бандерівцями, а частина совєтами чи виїхала, то всі були травмовані. І, звичайно, про це все в сім’ї не говорилося, бо занадто сильний ПТСР. Не проговорювався і просто це було небезпечно говорити. Я хрещена в підпіллі греко-католицьким священником. Виростала я в типово радянському подвір’ї: приблизно 60 дітей – українців, поляки, євреї та кілька російськомовних дітей. Фантастично було те, що ми всі з євреями та поляками спілкувалися українською, але як тільки з’являлося один із цих трьох росіян, то ми всі переходили на російську. І я в тому числі. І я цього просто позбулася, тільки коли виросла з цього двора. От виросла з двора і далі постійно говорила лише українською мовою ще й за совка, при всіх обставинах. Якщо вас цікавить, які книжки сформували мою ідентичність в дитинстві, це книжки про піонерів-героїв. У нашій бібліотеці, яка, до слова, була у нашому дворі, бібліотекарка ніяких інших книжок читати не давала.
Інесса Кравченко: Я то взагалі виросла під Луганськом, в селищі. І це була виключно російська мова і російськомовне середовище, але у нас була неймовірна вчителька української. І це завжди було таке свято, один із найбільших спогадів, коли ми читали “Енеїду”. Я просто мліла від цієї мови, від цієї поетичності, від цього гумору неймовірного. Це була закоханість, мабуть, з першого разу.
Минуле та сучасне: що більше впливає на формування української ідентичності
Георгій Коваленко: Наша ж тема “Книжковий код нації”, то сфокусуймося на ній. Які книжки найпотужніші у цьому коді нашої української ідентичності? Як Ви, шановні спікерки вважаєте, українську ідентичність більше формують книжки з минулого чи сучасні книжки?»
Олександра Коваль: Якщо ми говоримо про всіх українців, то жодні книжки не формують їх ідентичності. Ну, якщо говорити про українців мого покоління, то ми мали багато часу, щоб читати, коли бібліотеки таки чимось були наповнені. І очевидно, що ми всі тримаємося на цих стовпах: Сковорода, Шевченко, Леся Українка, Іван Франко. А потім величезне провалля. І це робить ідентичність нашого покоління дуже ущербною, тому що Розстріляне відродження чи діаспорна українська література прийшла до нас уже в зрілому віці, коли її не можна було вже повністю присвоїти. Направду, література стає нашою не тільки, коли ми її прочитаємо, але й тоді як ми її пропускаємо через свою свідомість, вчимося її аналізувати, інтерпретувати й врешті, це останній етап, — присвоюємо цю літературу – сприймаємо її як свою, як частину своєї ідентичності. І тому я дуже заздрю теперішнім молодим людям, в яких вся спадкоємна українська література разом з цими заповненими лакунами увійшла в їхнє життя своєчасно.
Орися Демська: Книжки, які формують українську ідентичність модерного і метамодерного часу ще не написані. Шевченко, Леся Українка, Франко фактично сформували не просто нашу ідентичність, вони НАС сформували. Що ж таке ідентичність? Це те, на підставі чого ми себе ідентифікуємо спільно з іншою людиною. Наприклад, я провела експеримент зі студентами. Взяла шевченковий “Садок вишневий коло хати”. Розклала його на слова. Перемішала їх в абетковому порядку і дала студентам, аби вони з ними попрацювали. І всі мені кажуть: “А що там робити, коли це “Садок вишневий коло хати”. Це і є те, що ідентифікує нас усіх з Луганська, Буковини, Луцька чи Києва, як причетних до українськості. Ще є великий штам історії, десь 200 років, який нас ідентифікує, абсолютно всіх в Україні, це колонізація. Ми всі були колонізовані, як не Австро-Угорщиною, то росією. І ми всі маємо слід ідентичності колонізованого. І якщо у 1991 році ми вийшли із колонії формально, то лише зараз ми перетворюємося ідентичнісно на вільних людей. Якщо вірити у рамки 40-а років, то ще 5 років залишається, для формування вільних українців. І правду Жадан пише, що мова нас підвела, бо немає слів для того, аби описати, що ми зараз переживаємо. Ми ще не домовилися про значення, як ми відчуваємо війну, біль, зраду партнерів і все, що з нами відбувається. І тому я думаю, що книжки, які формуватимуть ідентичність вільного ще не написані.
Тетяна Андрійчук: Загалом наш книжковий клуб для чиновників та громадськості сформований із нонфікшну. Але була низка зустрічей, які мали найбільшу емоційну віддачу, зустрічі, на які найчастіше приходили люди, це щодо книги “Семенові зорі” Андрія Зелінського. Це ніби й казка, але це казка про сьогодення, казка для дорослих, де ти знаєш з кого списані герої та події. Це було дуже круто, адже кожен щось впізнав і про сьогодні, і про минуле, яке заклали в нас і Шевченко, і Леся Українка і інші творці української ідентичності. Відбувається певне переосмислення. От діти у мене дуже просились на концерт Пиваварова? Уявляєте, в “Палаці спорту”, який заповнений вщент і так сім разів, весь зал співає “Думи, мої думи” Шевченка. Якби мені хтось 10 років тому сказав, що десь в центрі Києва тисячі людей будуть співати пісню на слова Шевченка, то я би не повірила. А зараз зовсім інакше.Інесса Кравченко: Зараз ми всі проходимо еволюцію, наша оптика, як ми дивимося на себе й на світ навколо через іншу оптику. Я читала Сковороду чи Тичину в школі, але лише зараз раптом Сковорода стає таким близьким, майже родичем. Дивишся виставу “Розмова птахів” і ніби воно розкривається всередині. Нещодавно ми випустили книгу “2024 кілометри”, написану ГУРівцями про їх досвід. І він такий близький, впізнаваний. І це точно формує мою ідентичність. Спільний досвід, впізнаваний у книжках, таки формує нас, позначає як “своїх”. Я нині спостерігаю переосмислення старих книжок. Франко, Леся, Сковорода, Шевченко нині читається іншими очима.
Жанри мають значення? Чи лише державна підтримка?
Георгій Коваленко: А тепер пропоную змінити жанровий вимір, де протиставляю художню літературу і нонфікшн. Які з жанрів, на вашу думку, найбільш впливові з погляду формування ідентичності?
Орися Демська: Мені видається, що нонфікшну найпростіше сформувати в людині те, що хочеш сформувати. Ти майже в лоб кажеш, що це ось так, а це ось так. Але найбільш глибинно заторкає людину поезія. Тому що поезія, крім змісту та форми є ще певний ритм. Кажуть дослідники, що коли певний ритм слова з музикою потрапляє в ритм биття серця, то все – це стає вірусним. Те саме з поезією. Вона коротка, але емоційно найсильніша. Тут є емоція та ритм. Тому повний книжковий репертуар має мати все: від нонфікшн до поезії. Мають бути й притчі, драма, детективи чи жіночі романи. Культура має мати все. Або ми маємо заторкувати усі частини людського життя, або бавимося у високу літературу. Я погоджуюсь, що детективи Андрія Кокотюхи зробили більше, ніж високочола література. Бо до ще треба дорости. Кожна людина перебуває в певному психологічному стані, в певній точці свого досвіду і саме оце визначає, що буде на неї найбільше впливати: нонфікш, есеї, драма чи детективи.
Георгій Коваленко: пропоную змінити тему й дізнатися що державні інституції роблять для формування ідентичнісного коду.
Олександра Коваль: Ви чули останнім часом заяви від уряду чи президента, що культура є основою національної безпеки? Чули, що культура – основа всього і це наше все? То не вірте, бо це – неправда. Тому що держава має єдиний спосіб, в який вона може підтвердити ці декларації – фінансування. Ніяких інших важелів держава не має. Хоче підвищити зарплати нардепам – підвищує, не хоче підняти зарплати військовим – не піднімає. І так, на культуру виділили додаткових 4 мільярди гривень на якусь 1000 годин контенту. А виділити грошей на бібліотеки? Ні, бо “це ж не на часі”. Кажуть: “ви не розумієте, що країну воює”? Я розумію. Країна воює і бібліотеки не на часі. Але так не має бути. Моя позиція, як очільниці державної установи Український інститут книги, що держава не має права нав’язувати читачам якісь свої списки. Ще краще було би, якби кожна сільська бібліотека закуповувала те, що потрібно кожній сільській громаді. Цього року менше, ніж у половині громад були виділено кошти на поповнення фондів. І вам би не сподобалося те, що вони купують. Бо я не знаю, які люди це читають. Виглядає просто як закупівля “своїх у своїх”. Ну, типу, місцеві автори або взагалі якісь незрозумілі книжки.
Моя рекомендація наступна: 30% закупівель – це українська класика, 30% – книги сучасних українських авторів. Решта – інші книги. А зараз ринок наступний – 70% це – переклади. І 30% українські автори, включно з класикою. Звичайно, це погана пропорція. І вона точно не сприяє формуванню ідентичності. Якщо ж повернутися до бібліотек, то там ще гірше, бо досі половина книжок видані ще в Совєтському Союзі. Якщо ми говоримо про формування книжками ідентичності чи культурного коду нації, то правда, що кількість переходить у якість і спочатку треба прочитати 100 тонн книжок і потім ти щось починаєш розуміти. І держава має це підтримувати.
Георгій Коваленко: Пані Інессо, ви як власниця книжкового бізнесу розкажіть: ваша справа це більше про бізнес, меценатство чи майбутню інвестицію? Про що це?
Інесса Кравченко: Книгарня десь на перетині. Книга може довго стояти на полиці, її можна видати і підійде дуже мало людей до неї. Щоб вона зацікавила, потрібна ця зустріч книги та читача. Має бути спалах. Скільки разів це спостерігала. Досить одному захопитися, прочитати, вичитати щось в цій книзі й понести це в маси. І раптом воно починає розходитись, розповсюджуватись, бо запалює. А от у бізнесу дуже мало часу., бо в них все розплановано, купа справ матеріальних, конкретних. А читання ніби втрата часу. Тоді як бізнесу читати? Коли є усвідомлення, що книга це – ресурс, який впливає на все на всі ці мої матеріальні складники, які потім можна помацати. І оце відкриття книги як ресурсу дуже важливе ресурс. Я переконана, що важлива художня література, яка дає можливість заглибитись, можливість відстежувати візерунок світу, пазл, рух, сенс. А нонфікш – це концентрація, щоб швидко, стисло, сконцентровано й технологічно прокласти шляхи для людини. Тому вся література важлива, а пропорції у кожного свої.
Не лише книгами. Що ще формує нашу ідентичність?
Георгій Коваленко: І коротко прошу сформувати, що важливо і що сформує наш код нації окрім книжок?
Тетяна Андрійчук: Дуже важлива популяризація: і концерти, й кінематограф, й книги. Треба робити популярним читання, аби дитина, як у моєму випадку, у 5 років питала про книжковий клуб, бо це бачила у серіалі й це модно. Варто врахувати міжнародний досвід і найкращі варіанти перебирати собі. От, у Британії зараз дуже велике зростання читацьких клубів і книжкових клубів. Чому? Тому що дуже багато молодих знаменитостей, тобто вже іншого покоління, молодих знаменитостей вирішили показати, що вони читають книжки та що це – круто. Почали з цим виходити в TikTok, в інші соцмережі, показувати книжки й за ними потягнулася вся інша молодь. Квитки на спортивні події в Британії купують гірше, ніж на платні книжкові клуби.
Орися Демська: Невеликий ліричний відступ. Я завжди дуже велике задоволення дістаю, коли молодь співає Жадана. І особливо, я люблю пісню Жадана, де він співає, що у трьох країнах сидів за хуліганку. Я би сказала так, що книжкові клуби – це справді “ок”. Я би сказала, що фільми – це справді “ок”, як і музика.Але дивіться, де ми зупинилися. Ми сьогодні всю нашу розмову говоримо про книжки, які формують ідентичність. Говоримо про читача, але ми жодного слова не сказали про те, як сформувати автора. Якщо ми з вами не сформуємо автора, то хто напише наше гарне власне есе? З тим досвідом, який ми проживаємо, з відповідями на виклики майбутнього, і з формами, які ми не завжди здатні осягнути. Бо наше покоління сенси намагається вкладати в кіно, книги чи якісь пісні, а молоде покоління може й у рілси. Треба формувати авторів, які дадуть актуальні відповіді на питання українців.
Олександра Коваль: Ми котимося по колу. Нема авторів, а чому їх нема? Бо нема читачів. Бо дітей не привчили до читання з раннього віку. А дітей не вчать розуміти тексти. Є певна кількість текстів, які треба прочитувати для того, щоб потім людина могла висловити свою думку письмово. Тут і є основа письменництва. І в таких країнах, де читати вчать, і вчать в школах писати есе, то там є просто вал авторів. Вони штурмують видавництва, буквально штурмують. Звичайно, це шлак в більшості, але там трапляються перли. І що нам допоможе? Читацькі клуби, книжкові блогери і музика? Тут нічого нового не придумаєш.
Та є ще один важливий ідентифікаційний момент. Це – пам’ятування. Наша хвилина мовчання, яка ще буде довгою. І пам’ять про наших полеглих, наших загиблих – довга пам’ять, принаймні в тих місцях, в тих місцевостях, які з ними пов’язані. У школах, в університетах, де вони вчилися, де вони працювали. Маємо називання вулиці їхніми іменами й передавати історії про них надалі, передати наступним поколінням знання про те, хто ці люди були і що вони загинули, щоб ті покоління могли жити далі.
Інесса Кравченко: людина — це текст, життя — це текст. Бог створив світ як текст. А чи може бути той живий автор, який не відчуває цей текст навколо, не намагається його якось співвіднести. Як привернути увагу? Та почати читати той текст життя. Треба навчитися уповільнювати увагу і помічати нюанси, деталі, резонувати з тим живим, що навколо і з книжками теж.
Георгій Коваленко: І прошу на завершення виконати домашнє завдання: порадити ТОП книг для українців та іноземців, які формують чи пояснюють українську ідентичність.
Інесса Кравченко:
Для українців: Григорій Сковорода — “Сад божественних пісень», Іван Котляревський – “Енеїда», Ерік Ван Торн – “2024 кілометри. З рідними зорями крізь ворожі ночі”, Любко Дереш – “Погляд медузи» та Андрій Зелінський – “Семенові зорі”.
Для іноземців: Григорій Сковорода — “Сад божественних пісень”, Леся Українка – “Лісова пісня”, Сергій Громенко – “Український мультифронтир”, Ігор Козловський – “Ось я, пошли мене”.
Тетяна Андрійчук:
Для українців: Ярослав Грицак – “Подолати минуле”, Орися Демська – “Українська мова. Подорож із Бад-Емса до Страсбурга”, Андрій Зелінський – “Семенові зорі”, Анастасія Левкова “За Перекопом є земля”, Максим Кривцов — “Вірші з бійниці”.
Для іноземців: Сергій Плохий — “Брама Європи”, Ігор Козловський – “Людина на перехресті”, Леся Українка — “Бояриня”, Олександр Зінченко — “Як українці зруйнували імперію зла» та Сергій Роденко — “Бій за Київ”.
Орися Демська:
Для всіх: Сергій Плохий — “Брама Європи”, Ярослав Грицак – “Подолати минуле”, Орися Демська – “Українська мова. Подорож із Бад-Емса до Страсбурга”, Андрій Зелінський – “Семенові зорі”, творчість Сергія Жадана, але вибрати з такої кількості таки важко.
Олександра Коваль:
Для українців: Тарас Шевченко – “Кобзар”, Василь Стус та хоча б один із 14 томів Лесі Українки і звісно Артур Дронь — “Хемінгвей нічого не знає”.
Для іноземців: Їх читання має бути довгим, аби нас зрозуміти. Іноземці почали цікавитись українською класикою, як і літературою 20-х – 30-х років. Тому через переклад класики ми ввійдемо в сучасну літературу.
