«Книга обіймів» Ірини Білоцерковської увійшла до Короткого списку премії KBU Awards 2025 у номінації «Війна». Це розмова про жіночий досвід: життя під час чекання, турботу про себе як необхідну умову виживання у ненормальний час і пошук щастя попри все. Авторка — Ірина Білоцерковська — видавчиня та волонтерка, яка знає про ці виклики не з теорії, адже сама чекає чоловіка з фронту. Спираючись на власний досвід та коментарі фахових психологів, вона створила цю книгу як «рятувальне коло» для тисяч українських жінок, які сьогодні тримають тил.
Ваша книга стала емоційною опорою для багатьох жінок, які чекають на повернення близьких з фронту. Яку саме прогалину в емоційній підтримці жінок «Книга обіймів» має на меті заповнити, і чому для розкриття цієї теми вам було важливо вийти за межі власного досвіду та залучити до “дослідницької” частини фахових психологів?
Історія «Книги обіймів» для мене почалася не з відчуття, що про жінок, які чекають, не говорять. Навпаки. Про це дуже багато говорять — у соціальних мережах, у приватних розмовах, можливо, навіть по телевізору (не знаю, я його не дивлюся). Просто ці розмови живуть у певних середовищах. І якщо ти в них не потрапляєш, здається, що ти одна і тебе не чують.
Насправді поруч багато людей з таким самим досвідом. Проблема не в тиші, а в тому, що ми не завжди знаємо, як знайти одне одного. І мені було важливо створити певне коло для такого спілкування у форматі книги. Бо саме книга має здатність потрапляти в руки самотній, збентеженій людині, яка вважає, що її ніхто не розуміє, і змінювати її стан на краще в момент, коли поруч немає жодної рідної душі.
Крім того, ми, ті, хто чекає давно, маємо певні навички. Вони дісталися нам, повірте, важко. І немає сенсу самому чи самій проходити весь цей шлях. Щось можна взяти в інших. Наприклад, як виводити себе з емоційного штопора. Як контролювати свій стан. Як не дозволяти думкам занурюватися в найстрашніші сценарії. Саме тому мені було важливо вийти за межі власного досвіду і залучити психологів. Не для порад, а для підтвердження простого факту: з жінками, які чекають, не відбувається нічого неправильного. Ми нормальні люди, які живуть у ненормальний час. І маємо в ньому вижити й перемогти.
Сьогодні величезна частина українського суспільства живе в режимі очікування, часто виснажуючись без права на слабкість. Що, на вашу думку, робить цю книгу не просто літературним твором, а інструментом самопомочі в українському контексті, і чому важливо, аби цей досвід “жінок, що чекають” був не лише прожитим, а й публічно відзначеним?
Очікування — це стан, у якому живе величезна частина країни.
Мені було важливо показати чекання не як відкладене життя. Бо саме відкладення нашого життя болить мені найбільше. Я хотіла показати цей час як повноцінний — настільки, наскільки це взагалі можливо під час війни.
Це час твого життя, у якому ти пам’ятаєш: твій чоловік воює, а не просто десь далеко займається бозна чим. Це час, у якому є сенс цієї відстані. І твоє життя теж наповнене. У ньому ростуть діти, є кохання, є власні досягнення — і це дуже важливо. У ньому є моменти радості, які не заперечують війну, а співіснують із нею.
І, мабуть, найголовніше — це можливість пристосуватися саме до цих умов існування і бути в них щасливою. А не постійно чекати закінчення війни, відкладаючи хвилину за хвилиною свого життя до моменту перемоги.
Ця книга стала інструментом самопомочі для багатьох саме тому, що вона пропонує досвід тих, хто чекає давно. Вона дає відчуття опори і нормальності там, де її дуже бракує.
“Книга обіймів” робить видимою тиху, часто непомітну зовні працю жінок, які тримають тил, виховують дітей та чекають. Яку саме грань цієї реальності — можливо, право на втому чи необхідність турботи про себе — ви хотіли підсвітити найбільше, і що для вас означає те, що ця “невидима варта” отримала визнання на рівні літературної премії?
Жінки, які тримають тил, дуже часто живуть у режимі постійної внутрішньої мобілізації. І ця тиха робота інколи залишається непомітною. Саме тому мені було важливо підсвітити й акцентувати: ми можемо бути не ок. Ми можемо бути не в порядку.
Коли ми дозволяємо собі це визнати, з’являється наступне питання — що ми можемо зробити для себе. Або що ми можемо попросити в інших, щоб вирулити, щоб відпочити, щоб відновитися. Я хотіла сказати дуже просту річ: турбота про себе для тих, хто чекає, — це не бонус і не слабкість. Це необхідність.
Турбуватися про людину, яка турбується й опікується іншими, — це перше і найважливіше завдання. Це та базова допомога, яку родина може надати собі сама. Допомогти людині, на якій усе тримається.
Для мене визнання цієї невидимої варти на рівні літературної премії — це знак того, що наше суспільство починає бачити ширше. І говорити про це не лише всередині наших бульбашок і спільнот. Я дуже вдячна премії за таку високу оцінку «Книги обіймів» і всім, хто входить до складу журі, за те, що ця книга опинилася в короткому списку. Це важливо для мене як для авторки. І не лише для мене, а й для всіх людей, які були поруч у процесі її створення, допомагали, підтримували, ділилися досвідом і довірою.
Звісно, найважливіше — це наші військові. Ті, хто тримають фронт і оборону. Але їхнє життя буде в більшій безпеці тоді, коли ті, хто щодня тримає простір любові й очікування, будуть у порядку.
Цей досвід — наш. Він унікальний. І він має велику цінність і має бути названим.
Переглянути весь Короткий список премії KBU AWARDS 2025
