Гнів, який відчувають військові (і не лише вони) внаслідок війни — це природна реакція нервової системи, яка намагається нас захистити. У цьому переконана Галина Тютюнник — психотерапевтка, яка понад десять років працює з воєнною травмою. Її праця «Володар гніву» увійшла до короткого списку премії KBU Awards 2025 в номінації “Війна”. Авторка пропонує не просто теорію, а практичну мапу виходу з емоційного лабіринту. Галина вірить у «посттравматичне зростання» і в те, що навіть після найважчих випробувань людина здатна відновити контакт із собою та світом. Чому книга саме про гнів, як виникла ідея написання, та чому вона важлива саме сьогодні – в нашому інтерв’ю з Галиною Тютюнник.
“Володар гніву” працює зі складною та часто стигматизованою емоцією, пропонуючи перетворити її з руйнівної сили на керовану зброю. Чому ви вирішили сфокусувати свою “дослідницьку роботу” саме на гніві, а не, скажімо, на депресії чи апатії, і як ваш досвід роботи з 2014 року допоміг структурувати ці знання у формат покрокового “путівника”?
Фокус на гніві з’явився не тому, що інші стани — депресія, тривожність, дисоціація — менш важливі. Я багато років працюю і з ними, і, можливо, ще будуть книги, що говоритимуть про ці переживання через призму українського воєнного досвіду. Але саме гнів, як на мене, виявився тією емоцією, яка найбільш стигматизована й водночас найменш осмислена як наслідок психотравми.
З 2014 року я бачила, як посттравматичний гнів стає головною мовою болю для багатьох військових і їхніх родин. Про страх, тривогу, депресію говорять більше, існує більше психоосвітніх матеріалів і суспільного розуміння. Про гнів же часто говорять мовою осуду: «небезпечний», «агресивний», «з ним щось не так». Натомість рідко звучить мова нейробіології, травми, нервової системи і захисних реакцій та нових звершень.
Для мене ця тема має і особистий вимір: у моїй родині війна теж проявилася через досвід ПТСР і спалахів гніву близької людини. Це дозволило побачити не лише клінічну, а й людську сторону цієї емоції — як вона впливає на стосунки, на відчуття безпеки, на близькість, і водночас як багато в ній невимовленого болю та потреби в захисті у самого військового.
Формат покрокового «путівника» виріс із практики. Рік за роком я систематизувала те, що справді працює: як пояснювати природу посттравматичного гніву, як навчити людину впізнавати тригери, сигнали тіла й нервової системи, як повертати собі відчуття контролю і вибору. Так книга стала маршрутом — від хаотичної, лякаючої енергії до усвідомленої сили, якою можна керувати. Не знищувати гнів, а стати його господарем. Саме це і закладено в назві — «Володар гніву».
Ваша книга робить видимим внутрішній фронт ветерана, де боротьба за контроль над емоціями може бути не менш виснажливою за бойові дії. Яку частину цієї реальності — можливо, право на злість чи складність адаптації — суспільству найважче прийняти?
Так, у книзі я показала лише невелику частину внутрішньої реальності ветерана і тієї щоденної боротьби за контроль над емоціями, яку він веде вже після повернення з фронту.
Суспільству ж часто важко прийняти не окрему емоцію — не лише злість чи напругу, — а самого ветерана як носія досвіду війни. Бо він є живим нагадуванням про ціну безпеки, про вразливість, про відповідальність, яку не всі готові витримувати. Тому його нерідко не помічають, відсовують, ніби намагаються виштовхнути з мирної реальності: «ти вже зробив своє, тепер не заважай нам жити».
Багато ветеранів переживають це як відчуття власної неприйнятності — ніби «використаний патрон»: відпрацював, захистив, і далі залишився сам зі своїм тілом, психікою, спогадами, болем. Їм доводиться витрачати величезну кількість сил не лише на внутрішню реабілітацію, а й на постійне доведення свого права бути в суспільстві, мати голос, потреби, підтримку. Замість природного визнання вони часто чують: «ми тебе туди не посилали».
Тому гнів ветерана — це не лише про індивідуальну травму. Це також реакція на досвід відчуження, невидимості, на боротьбу за своє місце серед тих, кого він захищав. Прийняти цю злість означає прийняти самого ветерана як частину живої соціальної реальності, а не лише як зручний символ, якого хочеться бачити на парадах і в промовах, але не в повсякденному житті.
Сьогодні суспільство часто боїться гніву військових, не знаючи, як з ним взаємодіяти. Тому, на нашу думку, ця книга є важливим інструментом безпеки та порозуміння в українському контексті, і важливо, щоб цей вузькопрофільний, здавалося б, посібник отримав широку публічність (зокрема через короткий список). Що для вас означає визнання цього “підручника з виживання” у літературному конкурсі?
Для мене це визнання — не стільки про мене як авторку, скільки про саму тему і про тих людей, для кого ця книга писалася: про ветеранів, їхні родини, про всіх, хто живе поруч із досвідом війни й часто залишається з ним наодинці.
«Володар гніву» замислювався як книга про повернення до життя після досвіду, який довго тримає людину в режимі виживання. Про те, як навчитися розуміти власні реакції, мову тіла і нервової системи, як відновлювати контроль, контакт із собою та з іншими, а не жити в постійній внутрішній війні.
Потрапляння до короткого списку літературної премії я сприймаю як знак того, що тема внутрішнього фронту, посттравматичного гніву, складної адаптації виходить за межі вузькопрофесійної спільноти і стає частиною загальносуспільної розмови. Що досвід ветеранів визнається не лише як воєнний, а й як глибоко людський, психологічний і культурний досвід, який потребує мови, осмислення і поваги.
Для мене це також про відповідальність: щоб розмова про гнів і травму звучала не як щось лякаюче чи стигматизуюче, а як шлях до розуміння, безпеки і відновлення зв’язку між військовими та цивільними. Якщо ця книга через таке визнання зможе дійти до ширшого кола людей і стати містком порозуміння — це і є її головний сенс.
Переглянути весь Короткий список премії KBU AWARDS 2025
